В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Про міти, конструкти та просто дивацтва

Версия для печати
19 янв 2009 года

Бут. 11:4 І сказали вони: Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі.

Бут. 11:5 І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували її Бут. 11:6 І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити.

Бут. 11:7 Тож зійдімо, і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного.

Бут. 11:8 І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, і вони перестали будувати те місто. Бут.

11:9 І тому то названо ймення йому: Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі.


"І що тільки не повинен я вважати своєю справою. По-перше, справу добра, потім - справи Божі, інтереси людства, істину, свободу, гуманність, справедливість, а далі – справу мого народу, мого владаря, моєї вітчизни; нарешті, справу духа й тисячі інших справ. Тим часом лише моя справа не повинна стати моєю справою. «Соромно бути егоїстом, який дбає лишень про себе»".


М. Штирнер


Самовираження є частиною людської природи. Щоб реалізувати це власне натуральне прагнення, доводиться використовувати певні сутності / речі / контексти для трансляції психічно й соціально обумовленого дискурсу. Дюркгайм подібний процес називав есенціальним ідеалізмом. Такий дискурс можна трактувати як метатекст/гіпертекст, здатний далі розвиватися й, тим більше, інтерпретуватися незалежно від породжуючих його первнів.

У свою чергу метатекст/гіпертекст починає на основі доцільності взаємодіяти з аналогічними утвореннями, продукуючи кластери на підставі ситуативних інтересів. Кластери можна по-постмодерністичному назвати політійними/політичними симулякрами, а можна за моделлю соціального договору назвати партіями, як це чинять нині в Україні.

Такий ландшафт української цивілізації, буття українського суперетносу не передбачає творення мітів. У науці є чимало концепцій міту (Ґрейвз, Лосєв та ін.), але всі вони перебувають на межі якихось найзагальніших спільних уявлень (на відміну від політологічного або журналістського «волапюку»): обов’язкова наявність мітологічної свідомості, цільові настанови на витлумачення себе і своєї етнічної групи в історії космосу й ритуальної обумовленості синхронних контекстів та ін. Через це сьогодні в Україні не випадає використовувати тепер термін міт, хіба що як умовне позначення у розмовній мові таких реалій, як омана, брехня, облуда, тощо. Але культуролог нізащо не скаже «вони витворюють міти», якщо можна сказати «вони брешуть»…

У популярній літературі були ще соціальні й політичні міти, але для уникнення плутанини їх краще назвати конструктами або цільовим пропагандистським продуктом.


Партійні симулякри

Отож, за умов української аномії1 інтерпретувати партійні симулякри важко, бо за роки незалежності змінилися істотні характеристики суперетносу, взаємодія елементів суперетносу не проаналізована ні на рівні філософії державності, ні на рівні віртуалізації стосунків сучасної планетарної спільноти. Розвал системи гуманітарного знання, відсутність у науковому обігу належних документів, а також розвій псевдонауки і псевдознання не сприяють умотивованому аналізу. Процес обміну ідеями та розповсюдження ідей випадково/контрольовано наштовхується на чимало загат. Тут до істотних факторів належать переформатування книговидання, усування різними способами колективних та індивідуальних учасників інтелектуального обміну, гальмування процесів електронного документообігу, створення електронних гуманітарних фондів.

Однак, попри складність аналізу партійних симулякрів, вже тепер можна сказати, що всі вони не є результатом поважного філософського роздуму, а радше перегукуються з фантомними уявленнями про романтичну державу, про доброго й розумного проводиря, про сховані казкові скарби, які просто слід віднайти, про правильний шлях, котрий треба подолати тощо.

Придумані партійними політтехнологами й журналістами схеми лише ззовні схожі на неотипи, медіатипи або архетипи, а насправді вони не мають ні логічного, ні історичного, ні якогось іншого пояснення, – ніби погані копії класичних архітворів. Звичайнісіньке постмодернове шарлатанство. Їхні ідеї сьогодні не випливають зі сприйняття буття речей нашими почуттями або розумом. Симулякри інспіруються партійним гуртом і надалі персоніфікуються чи закріплюються за якимось модним і популярним символом. Від реліґійної містики симулякри відрізняються відсутністю коріння в ритуалі.

Через бідність уяви й брак належної оплати праці політтехнологічних дурисвітів або, по-старому, фахівців з ведення психологічних воєн, симулякри мавпуються учасниками державних акцій і множаться, доки з них не вимиються рештки скупих значень. Відтак їх викидають на звалище історії разом з зіпсованим продуктом/об’єктом, на потребу якого вони служили.


Реліґійні конструкти

Крім царини псевдопартійних симулякрів і конструктів, важливу роль у каляйдоскопі повсякдення відіграють конструкти як книжних, так і десятків інших реліґій, а також рухів і клюбів. Спільне у них в тому, що тексти й дискурси, які використовуються інтерпретаторами з різним рівнем освіти для розв’язання різних політичних та економічних завдань, часто-густо недостовірні, некритично поназбирувані з розмаїтих джерел. Жодна така традиційна й нетрадиційна організація, як колись КПРС, не має повністю опублікованої дотичної інформації з відповідним сучасним науковим апаратом. Християнські чільники їздять у броньованих авто із охороною, благословляють можновладних облудників, опікуються бізнесовими структурами, котрі окрадають українське населення, провадять замовлену пропаганду… Багато екзотичних рухів опікується девіантними суб’єктами або людьми, що опинились на безраді при порушених економічних і психологічних орієнтаціях. Є ще й така побічна мотивація: виїхати за спонсорування реліґійної організації геть з цієї благословенної землі. В державі оголошують за поданням напівосвічених чиновників свята, котрі позбавлені історичного обґрунтування й служать лише для політичного добра і зиску ошалілої еліти, що давно не боїться Суду Божого й, тим паче, зневажає суд земний. Слово Сина Божого, страченого римлянами, стає дуже коштовним: послуги слуг Господніх коштують копу грошей.

Популярні конструкти (не міти!) у цій царині творяться зі строкатої суміші приблизних і напівказкових уявлень про вихідні тексти і контексти, що накладаються на псевдонародні поганські традиції, інтерпретовані від романтиків і пізніше. При цьому велику роль відіграє бінарна опозиція «свій-чужий»: патріархат київський – патріархат московський; канонічне православ’я – неканонічна автокефалія; православні – католики/греко-католики; віряни церковні – віряни-сектанти; зареєстровані «хороші» секти – «погані» тоталітарні секти, котрі насправді не більш тоталітарні за гурти традиційних реліґійних фанатиків… Церкви, рухи й гурти очолюють люди з сумнівним минулим, зі складним моральним підґрунтям, про що тепер хоч в Інтернеті можна прочитати, де викладено чимало цікавих документів.

Прибічники цих конструктів одностайні в тому, що налаштовані на здійснення настанов свого очільника, а неодностайні вони в рівні соціальної агресивності, котра стимулюється політичними завданнями проводирів. Примітно, що, за винятком кількох традиційних книжних церков, реліґійні організації або позасоціальні/космополітичні (на основі ряду російських інтерпретацій текстів), або антиукраїнські. З цього погляду слід відзначити високий ступінь русифікаційних зусиль і заходів у рамцях таких організацій.

Ходіння за межу

Межа ще в середньовічній інтерпретації мала контрарну інтерпретацію: там – осереддя ворогів, лігво диявола; там – обіцяна земля, достаток, добробут. Символіка межі активно використовується в Україні як політичними гравцями (НАТО, Москва, Америка та ін.), так і пасіонаріями, що не важаться на заколот вдома й рушають по щастя у далекі світи. Ця амбівалентність активно використовується в заходах з політичного й економічного протиборства панівних кланів. У цій же царині є ще й межа за мовною ознакою, яку експлуатують політичні марґінали, особливо на тлі бездарної державної гуманітарної політики.

Слід констатувати, що межа – потенційно небезпечний інструмент боротьби з українською державністю.


Боротьба з химерами

У двадцятих роках минулого століття Шпенґлер у передмові до книги «Присмерки Європи» дотепно зауважив: «Де починається дійсність – там кінець царству думки». Це добре прикладається до української дійсності, особливо в стосунку до ґлобалізації, яку Каутський окреслив ще наприкінці праці «Національність нашого часу», та СОТ.

Україна, що має незаперечний величезний потенціал від часів сумерів і фантазій з аріями чи фантасмагорій Чмихова, тим часом з різних (і зажди об’єктивних) причин не має конкурентоздатної промисловості й сільськогосподарського виробництва. Водночас кожне світове починання знаходить в наших душах щирий відгук і солодку тривогу: що буде після того, як ми завалимо світ сільськогосподарськими здобутками, промисловими виробами та інтелектуальними скарбами. Наші літаки найдужчі в світі, космічні запуски найраціональніші, фермерська продукція найчистіша й найкорисніша, легковички найліпше пристосовані до європейських умов і т.д.

У мене на початку дев’яностих років сталася така придибашка: я одночасно дивився по телебаченню дебати у Верховній Раді й слухав скандальні висилання польського радіо «Марія». Українські парламентарі хвалили вітчизняну сільськогосподарську продукцію і лаяли польський імпорт паскудної якості. Польські народні обранці хизувалися дивами вітчизняних харчів і ганьбили непристойний український імпорт. І ті, й інші вимагали захисту вітчизняного виробника. Цирк на дроті.

Химерії з «вітчизняним виробником», захист від закордонної кінопродукції, книжкової інтервенції, зарубіжної естради… Боротьба з конструктами «чужого» – захист вітчизняної бездарності. Бо справжні вітчизняні досягнення можуть торувати собі шлях самі, якщо вітчизняна корумпована бюрократична машина не буде їх убивати.


Війна на двох фронтах

Останній анонс в ґуґлівському новинарному аґреґаторі «Рівень революційності ситуації» (Дзеркало тижня. № 49 (728) 27 грудня — 16 січня 2009) сповістив, що за даними соцопиту трохи менше половини українського населення ладні до різних форм опору2. На мою думку, цей вогненебезпечний ландшафт почне незабаром змінюватися, – щойно почнуть повертатися додому сотні тисяч пасіонаріїв, які тимчасово гарують по світах. Розхристана економіка не здатна їх адоптувати, а в країні, де зруйновані наріжні системи етнічних орієнтацій та зростає прихильність до бінарних опозицій, моральних та ідейних важелів стриму немає.

Водночас привабливішими ставатимуть форми ескапізму при разючому розриві між можливостями виживання й демонстративно ґлямурною бучею, котру зчиняють державці. То й разумковські дані повинні різко змінитися ще до літа. На цей процес накладуться елітні розваги з виборами. Сумнівно, аби розпалилася з того справді революція, але якщо спраглі влади вельможі почнуть вправно з чужою допомогою готувати коктейлі з симулякрів і конструктів, то заколоти цілком можуть виникнути. Тим більше, що багатьом марґінальним політикам випадає остання нагода пограти фітнес-м’язами.

І тут я маю з’ясувати, які ж «два фронти» я мав на оці. Бо нам варто від часу до часу пригадувати те, що стоїть понад поточним розгардіяшем. Як писав 1926 року «невідомий» Тичина:

я покажу всю фальш, всю цвіль

партійно-борчих породіль3.


За великим рахунком, небезпека у нас не від «мітології» або симулякрів, а від неподоланного розриву між духовними цінностями і правосвідомістю4. Щоденне висування на перший план політичного мотлоху й різноголосого хору про економічні документи, котрі мало хто бачив у живі очі, або ладен їх прочитати, веде до перетворення людини творчої на раба обставин на догоду самопризначеній еліті.

Наші романи (за рідкісним винятком Штоня, Турчинова, Кононовича) присвячені проблемам хворої підліткової чи сенільної свідомості, наша поезія (за рідкісним винятком Цибулька, Андрусяка, Ільченка, частково Забужко) забула, що таке поетичність і вправляється в підстановках УПА і Бандери замість Партії та Леніна. Маляри шкварять замовні авкціонні полотна в стилі гіперреалізму чи постмодерністичного «я так бачу» з анекдотичними екскурсами в іконопис. Композитори… А хто у нас після Сильвестрова, Станковича, Грабовського, Скорика композитори? Театр? Кіно? Скульптурний бетмен на майдані Незалежності, котрого на попівську вимогу (не так у святого стоїть нога і стирчить меч) будуть замінювати на бетмена з правильною ногою. Відьомські бали півкримінальної еліти на тому місці, де виступали світочі світового мистецтва? А ваші премії, панове політики! А ваші нагороди! Ото ж така виплекана на сьогодні духовність, тобто здатність народу мислити про час і про себе.

На цій ниві, звичайно, просторо політтехнологам, котрі свою ж брехню називають мітами, аби цим давнім словом залучити до кримінальної ж дії приплачених коштом податків гулящих містян чергових і позачергових виборів, перевиборів, довиборів, опитів і плебісцитів.

Сьогодні, здається, є два справжні фронти – духовність і правосвідомість. А решта справ – похідні. І на обох фронтах, як і майже сторіччя тому, у нас невикрут.

Може, як і тоді, це комусь і цікаво. Знов поруч з’явиться якась держава з солдафоном на чолі…

1 У трактуванні Роберта К. Мертовна: соціальна ситуація, коли соціальні одиниці не можуть реалізувати соціально визначені завдання або осягнути соціально визнані вартості за допомогою соціально прийнятних засобів або усталених норм.

2 «До участі у незаконних формах протесту, пов’язаних із силовими чи насильницькими діями, готові 10,8% громадян України, при цьому 4,6% — готові створювати незалежні від президента і уряду збройні формування. Про це свідчать результати соціологічного опитування, проведеного наприкінці грудня Центром Разумкова.
За даними опитування, 17,5% респондентів впевнені, що візьмуть участь, або висловили схильність до участі в хоча б одній із незаконних форм протесту: несанкціонованих мітингах та демонстраціях, блокуванні руху на дорогах та залізницях, вуличних заворушеннях, створенні незалежних від президента та уряду збройних формувань.
При цьому 10,8% українців готові до участі в акціях, пов’язаних із силовими чи насильницькими діями, — блокуванні транспортних шляхів, вуличних заворушеннях і створенні збройних формувань.
Окремо кількість тих, хто готовий до створення збройних формувань, сягнула 4,6%. До участі у вуличних заворушеннях готові 7,1%, до блокування транспортних шляхів — 8,7% опитаних.
До участі у законних формах протесту — санкціонованих мітингах і демонстраціях, страйках і бойкотах, — готові 26,6% респондентів.
Найбільше громадян (24,3%) впевнені, що візьмуть участь, або висловили схильність до участі у санкціонованих мітингах і демонстраціях, 13,4% — готові страйкувати, 10,8% — бойкотувати рішення адміністрацій та органів влади.»

3 Час. «Прапор», 1989, №11, с. 7. Публікація Григорія Кочура.

4 Пор. давню класичну статтю Б. Кистяківського «На захист права» у вид.: Вехи. Из глубины. Москва, изд-во «Правда», 1991, с. 122.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Кибервойна это война, и мы должны быть к ней готовы

Далеко не всегда одна страна действует против другой открыто, и не всегда целенаправленно. Скорее наоборот, в нашу сложную эпоху, борьба идет, как правило, закулисно - дипломатически, и экономически. Гораздо удобнее избегать прямой конфронтации, добиваться своих целей тайно, и кибервойна для этого самое подходящее средство, если, конечно, считать войну средством политики, а не самоцелью.

Несмотря на все это, сегодня многие авторы все еще разделяют виртуальный мир и реальный, считая, что кибератаки не могут принести большого вреда. Однако в последнее время на Западе проблемы кибербезопасности обсуждаются совершенно серьезно. Когда большинство физических систем постоянно связаны с Интернетом, включая инфраструктуру, транспорт, промышленность, не говоря уже о системах вооружения, грань между атакой на реальную инфраструктуру или ее программное обеспечение становится все более размытой. Разница в том, что порт закрыт, потому что он заминирован или потому, что разрушено его программное обеспечение, в глазах большинства наблюдателей будет выглядеть не слишком существенной. В отличие от ракетного удара по нефтеперерабатывающему заводу или разрушения военной части кибервойна «убивает мягко», временно выводя из строя оборудование, и нанося относительно небольшой ущерб.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Социальные стандарты по-русски

Рік невдоволення

Киев хватил через край

Кто в Украине всех беднее

Україна – у кризі. Як виходити?

Бізнес тікає за кордон

Острови скарбів

Украину пугают греческим сценарием

Кризис доверия власти и внешние риски для Украины

Мал бизнес, да дорог

Вторая волна кризиса: что делать, пока нет мирового правительства?

Дефолт влади

Жить по-японски

Малый бизнес требует меньшего

Чи відчує Україна нову хвилю світової фінансової кризи?

Гроздья гнева

В Україні не буде масових протестів проти скорочення пільг – експерти

Нацбанк сховав гроші, щоб втримати курс?

"Тому що українці..."

Государство помнит о долге

Черноморскому флоту земля не нужна

Чому необхідна деполітизація державної служби?

Украинская повестка Дня гнева

Сергей Дацюк: Все известные вам государства будут разрушены

Время шутов: первоапрельская политика

Кілька питань перед початком революції

Нуриэль Рубини опасается разрастания кризиса в Северной Африке

Как устроен экономический кризис

Communicorp поставила на радио точку

Опрос DW-Trend: Чем объясняется пессимизм украинцев

Кроме соборности, никаких провокаций

Парламентаризм в Україні помер

Бійка з кров’ю як свідчення деградації українського парламентаризму

История неоконченного кризиса

В ожидании черно-оранжевого Майдана

"Кризис научил большей мобильности"

Соціально роззброєна Україна

Вызовы и угрозы свободе слова в современном мире

Криза ідентичності, або Дещо про неукраїнську «культурну гегемонію»

Опрос: украинцы разочаровываются в демократии из-за экономических трудностей

Робота над помилками

Копите деньги на еду

Українцям пропонують харчі за картками?

Сальдо заработало миллиард

Кризис во всех измерениях

Вторая волна кризиса: ждать или не ждать?

Дилемма безработицы – не только вопрос спроса и предложения

Економіка не підкоряється владі

Осенняя посевная провалена

Тяжелый случай финансового безумия

 

page generation time:0,189