В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Стратегія розвитку української економіки: проблема системного моделювання

Версия для печати
29 июл 2004 года

Забезпечення виживання людства нерозривно пов’язане не стільки з віртуалізованою інформаційною економікою, скільки зі спроможністю у всесвітньому масштабі перейти до екологічного способу виробництва, який має прийти на зміну індустріальній і навіть постіндустріальній економіці

Проблема комплексної широкомасштабної економічної реформи, здається, остаточно розчинилась у тумані повної невизначеності. Та й справді, навіщо займатися розробкою захмарних економічних утопій, якщо в Україні в останні роки і так відбувається справжнє економічне диво? В офіційних ЗМІ вже навіть зустрічається визначення нашої економіки як “українського тигру”.

Важко без скепсису сприймати ці переможні реляції. Адже в структурі нашого економічного зростання переважає сумнозвісний радянський “вал” – суто кількісні параметри збільшення національного продукту за стрімкого і неухильного падіння наукомісткості економіки. Величезна енерговитратність українського виробництва, конкурентна неспроможність вітчизняної продукції, а також виробничі процеси з мінімальною глибиною переробки сировини та їхня орієнтованість на випуск напівфабрикатів – впритул наближають нашу державу до положення сировинного додатку розвинених країн.

Якщо ж зважити на те, що абсолютні показники валового національного продукту, від яких ведеться відлік нашого економічного зростання, сумірні з ВВП середнього американського міста, то наші економічні успіхи вже не здаватимуться такими вражаючими. Врахувавши ж економічну неефективність приватизаційного процесу в Україні, відсутність структурних змін гранично деформованого народногосподарського комплексу, а також рівень доходів більшості громадян, який не забезпечує не тільки розвитку, а й відтворення високоякісної робочої сили, про реальний економічний прорив просто не може бути й мови.

Для моделювання розвитку української економіки необхідно оцінити її за чотирма основними системними параметрами, що органічно взаємопов’язані. Йдеться про розрізнення загального, особливого, специфічного і унікального рівнів існуючого в Україні способу виробництва відносно їхнього сучасного стану й оптимальних механізмів удосконалення. До універсальних параметрів, за якими можна оцінити рівень функціонування сучасної економіки, можна віднести основоположні принципи класичної ринкової форми її самоорганізації, яку правильніше було б назвати власне капіталістичною, тобто заснованою на неухильному примноженні первинного матеріального і духовного капіталу. Передовсім йдеться про фактор наявності відповідних інститутів для активізації приватновласницької ініціативи, забезпечення реальної міжгалузевої та внутрішньогалузевої конкуренції; ефективних структур, що забезпечують демонополізацію цієї конкуренції та її досконалість.

Водночас процеси структурної перебудови мають бути нерозривно пов’язані з формуванням промислово-територіальних і галузевих об’єднань, створенням механізмів ліквідації різноманітних диспропорцій загальнонаціонального ринку за рахунок цільового перерозподілу бюджету та забезпеченням ефективної діяльності виконавчої влади згідно зі стратегією розвитку економіки, затвердженою колегіальними органами демократії.

Загальний рівень: економічні реформи все ще десь попереду

Потрібно відверто визнати, що попри всі декларації про незворотність українських реформ, незважаючи на ультрарадикальні гасла про необхідність форсованого переходу до ринкової економіки і тези про неможливість повернення до радянської системи, насправді подібної трансформації так і не відбулося.

Ні для кого не секрет, що рівень монополізму підприємств, над якими вже не тяжіє державне замовлення, навіть збільшився. Про досконалість конкуренції в ситуації, коли податки приховують не тільки тіньові, а й офіційні структури, а демпінг за рахунок нещадної експлуатації обладнання та робочої сили став звичайною практикою діяльності підприємств всіх форм власності, не може бути й мови.

Бюрократизація і корупція також багато в чому перевершили радянські “взірці”, а командно-директивні форми адміністрування часто переростають у прямий примус. Всі ці явища легко уживаються з повним хаосом у виробничих відносинах, який видається за лібералізацію зовнішньої і внутрішньої економічної діяльності та некерованістю процесів, які відбуваються в економіці, що поступово, але неухильно ведуть до її згасання.

Отже, слід зазначити, що тіньовий рівень адміністративного втручання в нашу економіку не поступається радянському, а масова приватизація, з погляду впливу механізмів її реалізації на підвищення продуктивності праці в цілому, здебільшого лишається фіктивною. Тому, не випадково, незважаючи на оголошене авральне роздержавлення, що за своїми екстремістськими темпами можна порівняти хіба що із радянським одержавленням (адже приватизовано вже майже дві третини підприємств), лібералізацію та інші атрибути класичної ринкової економіки, Україна, на мій погляд цілком справедливо, так і не отримала офіційного статусу країни з ринковою економікою.

Між етатистською стратегією гранично директивної економіки, з її тотальною заорганізованістю та ринковим екстремістським лібералізмом, якому притаманне ставлення до держави лише як до “нічного сторожа”, та між покладанням сподівань на знамениту смітівську “невидиму руку” ринку, яка начебто сама все поладнає, існує органічний зв’язок: перша модель легко випливає із другої, і навпаки.

На це звертали увагу вже видатні філософи і економісти початку ХХ ст., такі як М.Булгаков, М.Бердяєв, М.Туган-Барановський. Адже чим більше держава бере на себе функцію ціноутворення і перерозподілу національних ресурсів, тим сильніше зростає тіньовий квазіринок, в якому конкуренція ведеться не на рівні збільшення кількості і якості товарів, а на рівні лобіювання інтересів тих чи інших монопольних відомств, керівники яких (сумнозвісні олігархи), усвідомивши свої вузькокорпоративні інтереси, все сильніше прагнуть стати незалежними від держави.

Цілком природньо, що державна бюрократія і партійна еліта рано чи пізно відчуває потяг до монопольного володіння не тільки виробленою продукцією, а й самими засобами виробництва, що гарантує власнику монополій незрівнянно вищий зискАдміністративної системи централізованого розподілу ресурсів, а й прибуток безпосереднього користувача практично узурпованої державної власності, який можна розподіляти за власним розсудом. Не зупиняє її навіть те, що доводиться йти шляхом порушення елементарних законів відтворення промислових і людських виробничих ресурсів (причому, знов-таки в абсолютно позаконкурентному режимі).

Особливо таке антинаціональне компрадорство заохочує існуюча система всесвітнього фінансового імперіалізму, базована, за визначенням відомого дослідника різних форм тоталітаризму Ганни Аренд, на капіталі у формі цінних паперів, які насправді є фіктивними, оскільки не гарантовані жодними реальними товарами та послугами. Причому на певному етапі світове лихварство стає більш прибутковим, ніж капітал промисловий. Звідси як пострадянське, так і неоколоніальне прагнення здійснити первісне накопичення капіталу антипротестантськими методами за принципом “після мене замість економіки – хоч руїна”.

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що в процесі розпаду колишнього Радянського Союзу на тлі наростаючої деіндустріалізації виникає тип економіки, яка не сприяє появі національного ринку і буржуазії. Відбувається своєрідний феномен еволюції державно-монопольного капіталізму в капіталізм, власне, не ліберальний, а мафіозно-олігаполійний (олігархічний), наближений до африканських та латиноамериканських зразків. В такому устрої відверто переважає торгівельно-фінансово-посередницька складова, а технологічний базис скоріше не приватизовано, а узурповано все тією ж (у більшості своїй) радянською номенклатурою, дещо “розбавленою” маргіналізованою частиною населення. Представники цієї “еліти”, набувши статусу посередників у нееквівалентному поділі праці між першим і тепер уже другосортним світом, зважились на реанімацію виробничих відносин економічної моделі колоніально-придаткового типу і ставлення до більшості власних громадян як до місцевих аборигенів, яких примушують за безцінь продавати свою робочу силу.

Тому, виходячи з вищого рівня узагальнення змісту можливої реальної економічної реформи, яка, будемо сподіватись, все ж коли-небудь відбудеться, можна сказати, що дотичного впливу на економічні процеси (через бюджетні пріоритети, пільгові податки, кредитні ставки, протекціоністські заходи) та заохоченням тих форм бізнесу, які справді відповідають загальнонаціональним інтересам.

Залишається вкрай актуальним і впровадження таких антимонопольних структур, які б реально забезпечували конкурентний режим як на етапі приватизації, так і безпосередньо в процесі виробництва. З метою створення форм приватної власності, орієнтованих на підвищення ефективності національного виробництва, доцільно, не переглядаючи результати приватизації в цілому, анулювати хоча б ті з найбільш одіозних приватизаційних конкурсів, які проходили з відвертими порушеннями чинного законодавства, а також передбачити за державою право націоналізації неефективних приватних підприємств. Насамперед, шляхом викупу їх у попередніх власників з урахуванням тих втрат від неефективного розпорядження власністю, які понесла держава. Сам же приватизаційний процес, як це і передбачає повноцінна ринкова економіка, має бути жорстко прив’язаний до структурних змін.

Особливий рівень: консенсус замість свободи

Що ж до рівня особливого, то тут необхідно врахувати, що вже у постіндустріальну еру інформаційного виробництва і якісних змін у існуючих технологіях, різко зростає наукомісткість виробництва та елемент творчості навіть у найнижчих ланках виробничої діяльності. Все це різко підвищило вимоги до робочої сили і, відповідно, до забезпечення якості життя і умов праці, які вже стають потужними чинниками підвищення ефективності виробництва. Не випадково, фонд платні у структурі ВВП в деяких розвинених країнах сягає 60–80 % (у нас він стабільно знаходиться близько до відмітки 13% при близько 25–30 % по різних галузях за часів Радянського Союзу). Власне на рівні особливого можна говорити про відповідність нашого суспільного ладу критеріям так званої соціальної держави, за якої мав би бути гарантованим вже не просто соціальний захист, а можливість забезпечити рівень творчої самореалізації особистості.

Крім того, особливістю посткапіталістичної фази економічного розвитку є суттєва зміна базових характеристик класичної ринкової економіки. Зокрема, відбувається так звана соціалізація приватної власності (“моя власність – що хочу, те і роблю”) певним економічним об’єктом і збільшенням переваг від ефективного розпорядження ним. Не випадково, теза про те, що володіння приватною власністю зобов’язує, була введена ще до Другої світової війни у деякі європейські Конституції.

За повоєнних часів, власність стає більш розпорошеною. У розпорядженні нею зростає роль безпосередніх управлінців (менеджерів), які фактично диктують стратегію розвитку підприємства. Все більшою мірою приватні власники добровільно зобов’язуються узгоджувати свої дії із загальною економічною стратегією країни, інтелектуалізація власності призводить до зменшення можливостей отримання надприбутків шляхом монопольного володіння новітніми технологіями, адже створення інтелектуального продукту передбачає неодмінну взаємну відкритість інформації.

Безпосередньо на нижчих щаблях виробничого процесу все більшого значення набувають різноманітні форми співпраці виробника і капіталу – делегування представників трудового колективу до ради директорів, найм трудовим колективом головного менеджера, різноманітні форми гнучкого графіку роботи, можливості перепрофілювання та співучасті у прибутках.

З іншого боку, державні підприємства все активніше працюють у режимі комерціалізації, тобто грають за ринковими правилами, отже фактично роздержавлюються. У межах західного суспільства відбулась та сама конвергенція держави і ринку (реальна, а не міфічна), яку пов’язували із зближенням радянської директивної і американської ліберальної систем.

Далебі на наших очах так звана змішана економіка трансформується в інтегровану, причому, інтегровану не тільки на основі ринкової та державної її складових, а на базі багатопарадигмального або так званого неокласичного синтезу. Йдеться не просто про співіснування та взаємопроникнення державно-адміністративної та ліберально-ринкової складової постіндустріальної економіки в узгодженому режимі, а й їхнє доповнення корпоративною та солідаристсько-кооперативною формою економічної організації, взаємопроникнення, набуття нових синтетичних властивостей.

Необхідно особливо наголосити, що на етапі становлення національного ринку і самостійної держави найбільш ефективними і, відповідно, домінуючими в економічній структурі країни мають бути саме кооперативний та корпоративний сектори економіки, які передбачають створення потужних промислово-фінансових груп із замкненим виробничим циклом на основі комплексної синхронної приватизації та перепрофілювання декількох підприємств. На організаційному рівні такі форми виробничих відносин нерозривно пов’язані з ідеями народного капіталізму: співучасті всіх членів промислової корпорації у її прибутках, максимальною власною виробничо-раціоналізаторською активністю по забезпеченню процвітання власної фірми тощо.

Ефективні рузвельтівські реформи, значною мірою пов’язані зовсім не з запозиченням радянського досвіду директивної економіки, як про це часто писали радянські економісти, а саме із реалізацією ідеїструктуризації і консолідації економіки на засадах корпоративізму 

Взагалі на рівні особливого з’ясовуються ті типологічні характеристики економіки найближчого майбутнього, які не просто відповідають критеріям класичної ринкової економіки, а в її межах мають великий мобілізаційно-консолідуючий потенціал, заснований не тільки на матеріально-споживацьких, а й на творчих мотиваціях, на потребі людини у міжособистісному спілкуванні у процесі суспільної діяльності. Цей потенціал у пострадянських та інших країнах, що розвиваються практично не задіяний. Проте саме від його реалізації залежить їхнє геоекономічне майбутнє.

Отже, загальносвітова кон’юнктура, обумовленанееквівалентного економічного поділу праці, заснованого на принципах “ринкового фундаменталізму” (Джордж Сорос), тобто на лихварсько-посередницькій домінанті. Це, зокрема, проявляється у небаченій роздутості світового ринку вторинних цінних паперів, що сприяє реалізації стратегії прискореного розвитку корпоративно-солідаристського сектору економіки.

Третій рівень: специфіка пріоритетів

Щодо третього рівня конкретизації економічного моделювання – осмислення специфічних параметрів економічної системи, – то відразу слід зазначити, що він пов’язаний не з пошуком якихось екзотичних суто етнічних українських економічних механізмів, а із з’ясуванням оптимальних системних параметрів економічного ладу, справді обумовленого історичними та культурними традиціями, природними умовами, тими завданнями, які ставить і реалізує у своїй економічній стратегії верховна влада, своєрідністю всього народногосподарського комплексу.

Економіка кожної країни є принципово своєрідною. Власне, саме пріоритетність тих чи інших універсальних механізмів функціонування в їхній сукупності, а зовсім не якісь небачені екзотичні форми економічної самоорганізації, забезпечують неповторність народногосподарського комплексу будь-якої країни, а стереотипи масової свідомості щодо ефективності застосування насамперед тих чи інших ідеологічних стратегій (ліберальної, солідаристської, етатистської) як найбільш ефективних якраз і складають зміст національної ідеї в економіці, стосовно якої на початку незалежності було так багато дискусій.

Рівень унікальності

Нарешті,  передовсім обумовлена стратегічним резервом, який має наша країна в контексті тих радикальних економічних змін, які з невідворотністю будуть відбуватися у загальносвітовому масштабі під тиском вичерпання природних ресурсів, подальшого погіршення екології і наростання глобальних (передусім демографічних) проблем сучасності.

Йдеться про величезний потенціал українського сільського господарства, здатного нагодувати величезну кількість людей у випадку, коли світовим співтовариством під тиском небезпеки чергового небаченого переселення народів, все таки будуть введені надзвичайні заходи для утруднення неконтрольованої еміграції з країн, що розвиваються, і одночасно встановлені квоти реальної продовольчої допомоги їхньому населенню, більшість якого й сьогодні потерпає від голоду. Крім того, незалежно від зростання обсягів виробництва зернових, які (у зв’язку з вичерпаністю ефективного застосування хімічних каталізаторів для підвищення родючості ґрунтів) також почнуть зменшуватись, попит на екологічно чисті продукти увесь час зростатиме. А отже, саме вони могли б стати основною експортною складовою України та забезпечили б нашій країні “екологічну нішу” у світовій системі поділу праці.

Більше того, забезпечення виживання людства нерозривно пов’язане не стільки з віртуалізованою інформаційною економікою, значення якої було штучно роздуте з метою створення ілюзії можливості подальшого розширення сучасного світового фінансового ринку під майбутні товари і послуги “нової економіки”, скільки зі спроможністю у всесвітньому масштабі перейти до технологічне освоєння біологічної форми руху матерії. Слід нагадати, що попередньо були промислово освоєні механічна, фізична і хімічна форми її існування. В процесі застосування новітніх біотехнологій мають бути створені напівзамкнені промислові цикли виробництва, побічним продуктом якого будуть вже не відходи, а форми речовини, не чужорідні оточуючому природному середовищу, ба навіть такі, що сприятимуть його відновленню (наприклад, кисень, озон, різні види рослинного палива або чиста вода).

Повернення до Природи і до Людини

Хоча традиційні ментальні орієнтації українського етносу сьогодні майже знищено, проте відновити у масовій свідомості цінності, що максимально сприяють адаптуванню населення до якісно нового способу життя, значно легше, якщо вони в принципі були притаманні менталітету нехай і у минулому. Бо ж, наприклад, у США на рівні національного міфу і національної мрії століттями культивувався і продовжує культивуватись споживацько-утилітарний спосіб життя у стилі “ковбойського капіталізму” (термін належить Богдану Гаврилишину), а в СРСР панував породжений економічним гігантизмом і, як тоді здавалось, невичерпними природними ресурсами, культ підкорювачів природи, покликаних не чекати від неї милостей, а оволодівати її силами, “приручати”, примушувати служити потребам людини.

Українській же національній культурній і світоглядній традиції органічно притаманні стереотипи не споживацького, а творчо-естетичного ставлення до природи не просто як до середовища, а як до особливої живої субстанції. Втім, ці стереотипи нерозривно пов’язані зі світоглядними орієнтаціями різноманітних ренесансних та контрреформаційних течій, а пізніше й соціально-романтичного антилібералізму і антиетатизму (Памфіл Юркевич), які мали величезний влив на становлення української нації. А тому існує нагальна необхідність системного аналізу глобальних цивілізаційних тенденцій, які так чи інакше будуть формувати у недалекому майбутньому економіку вже не прискореного економічного зростання, а прискореного, випереджаючого відновлення природних і людських ресурсів.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Образование должно ставить образ мира

Философская категория

Сергій Квіт: На реформи наважуся ...А що мені може завадити?

Учитесь сейчас, сочтемся потом

Перша реформа після Майдану

А что потом? Продолжение. По капле выдавливать из себя раба.

Нелюбима дочка української влади

Міносвіти нищить українську освіту в гонитві за недосяжною профільністю

Науковець Наталія Шульга: Приклад "проффесора" Януковича знеохочує робити дослідження в Україні

Українcькі витрати на науку - на африканському рівні

"КоСяК" в высшем образовании?

Закон про вищу освіту не повинен бути засобом перемоги одних політиків над іншими

Министр немецкому университету не указ

На перекрестке: автономия или унификация?

О судьбе сельской школы

Епоха Табачника в освіті: фініш?

Освітні перспективи в передвиборчих обіцянках

«Супермаркети знань»

Дипломна "афера" президентської академії (оновлено)

Университет «КРОК» устроил охоту на общественного деятеля

Высшее образование как жизненный стандарт

Секрет успеха Гарварда

​Завтра вашим детям негде будет учиться

Учитель на передовій ідеологічної війни

О потерянном времени

Дорогий граніт науки

В очікуванні партнерства

Кризис фундаментальной науки как начало заката цивилизации

Справедлив ли академический мир

Образование в долг: шансы есть

Музеї в пошуках свого депутата

Музейная смена кадров

Освітній провал: хто винен?

А выживет ли общество с таким высшим образованием?

Полностью платное образование - хорошо это или плохо?

«Экзамены в Китае – единые и тестовые»

Как исчезнет образование в Украине?

Природа та реклама: що переважить?

Якої думки Рада Європи про витвір Азарова-Табачника?

Як включити Україну в світові інтелектуальні процеси?

Реформа вищої освіти: три проекти – жодного вдалого?

«США в этом году потеряли три символа своей научной мощи»

Українська інтелігенція: лихо з розуму і з... грантів

Сергей Квит: министр придерживается правильной риторики

Как возможно основание иного?

Шлях до першовересня

Тестування корупцією

Приниження еліти або кастрація для інтелектуалів

Наука: дороже жемчуга и злата

Плануємо майбутнє

 

page generation time:0,208