В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Віз там мусить, де його коні тягнуть

Версия для печати
18 мар 2009 года

Ґотард1 Бехман і Ніко Штер у праці «Спадщина Нікласа Лухмана» (THE LEGACY OF NIKLAS LUHMANN)2 слушно зауважили, що подібно до запровадження Максом Вебером детермінант етики й реліґій до суспільствознавства, розуміння конфліктного характеру людського середовища повертається сьогодні під найрізноманітнішими наліпками: пост-індустріальне суспільство (Белл), спільнота ризику (Бек), суспільство знання або поінформованості (Штер), постмодернове суспільство (Ліотар)… Але, наголошують автори, не можуть часткові характеристики окреслити всю цілість.

Тобто, за мозаїкою термінів сьогодні видко неспроможність осягнути увесь ландшафт планетної цивілізації та, залежно від його розуміння, характер суперетнічних утворень, що до них і ми в Україні стосуємось.


Державна безсистемність

Сьогоднішня ґлобальна економічна криза контрастно виявила відсутність у нас узгодженого погляду на планетарну цивілізацію, і на український лад. Причому, коли йдеться про Україну, то й досі, майже через двадцять років після проголошення незалежності, немає відповіді на питання про полі- чи монокультурний характер держави і дійсний, нетіньовий, вигляд її конфігурації. Елементи державної системи не описані й не вивчені, а тому нема жодного дива, що координації й прагматичної взаємодії немає не лише серед наріжних гілок влади, але й між структурами на рівні повсякденного ландшафту.

Кожен аналітик знає, що аби означити щось як дещо, це щось треба контрастно відокремити від чогось іншого, а істинність цього «чогось» має відріжнятися від його можливого вигляду і т.д. Хоча й те правда, що істинність у політичному житті не розглядається, бо це вже пеня філософів, істориків і культурологів, котрі лише згодом викриють механізми рукотворного щоденного хаосу. Для окреслення реальних, а не ідеальних для даних умов, прав і їхніх практичних ґарантій потрібна системна визначеність. А при максимальній зашумленості українського політичного простору тільки й того, що занотовані в Конституції права громадянина перетворюються в нашому задзеркаллі на ще одне відбиття страшної більшовицької казки про молочні річки з кисільними берегами.


Відступ лірично-феноменологічний


Інституціолізовані та неінституціолізовані агрегатори інформації для не завжди компетентних і притаманних наших державців, що їх Президент Ющенко з властивою йому дотепністю назвав слюсарями, подають нагору тексти, котрі з формального погляду являють собою спеціально структурований контент. Цей контент характеризується значною зашумленістю, що згодом призводить до плутаних, хибних і злочинних ухвал. Для контенту істотне не те, що він є частиною фізичного світу (бо має зовнішній фізичний бік), а те, що його з обмеженою «функціональною цінністю» включають у «людський світ значень». Матеріальність контенту поглинається його значенням. Відфільтрований таким чином контент має умовне потрібне, ситуативне значення і матеріальний носій.

Саме такий контент, котрий у нас ніколи не піддавався фактологічному, символічному і т.д., зокрема лінгвістичному, аналізу, стає предметом подальшого опрацювання на рівні гілок влади й груп інтересів, які здійснюють свій вплив на тих, хто робить ухвали, а також є підставою для символічного конструювання реальності.

Сконструйована у такий спосіб символічна реальність стає знаряддям формування самих значень. Інакше просто неможливо пояснити державні реалії, котрі дедалі частіше вириваються за межі здорового глузду: театралізована, ігрова схема діяльності владних інститутів найближче стоїть або до історичного пещного дійства, або до патернів, розпрацьованих Гейзінґою в його “Homo ludens”.

У цьому випадку питання про співвіднесення згаданого контенту з соціальною реальністю виявляється недоречним: вихідним предметом розгляду для тих, хто ухвалює рішення, стає цей контент, а не об`єктивна реальність. Тому державці й нездатні визначити невизначене, обмежити безмежне, витягти кінцеве з хаосу, – вони це знов лишають для філософів, культурологів та істориків. На потім… Якщо дозволити собі перефразувати Кассірера, то, на відміну від характерних для науки процесів концептуального спрощення, абстракції і дедуктивного узагальнення, тут діють віртуальні процеси «конденсації» і «концентрації», «інтенсифікації» і «конкретизації». Державні дії та особисті вчинки чільників гілок влади у нас добре аналізувати з використанням вайтхедівської концепції аналізу пропозіциї як однієї з категорій його філософської системи. Пропозіция — це об`єктивні дані в пізнавальному акті, але не актуальні речі, а ідеальний принцип, чиста форма або структура, тобто відфільтрований контент у нашому випадку. Звідси й специфічна структура їхньої думки. У реальному світі важливішим виявляється не те, що пропозіциї достеменні або помилкові, а те, що вони представляють інтерес як реґулятори синхронних процесів.


Чому нема у нас ні гармонії, ні справедливості


Багато поважних європейських культурологів і соціологів понад півтора сторіччя пишуть про те, що сформована ще за Арістотеля ритуальна й ритуалізуюча схема організації соціального буття в Європі й на підвладних її безпосередньому впливу теренах вичерпується довкола наполеонівської доби. Розпочатий тоді пошук оптимального структурування ґлобальної спільноти мав пройти через оружне вирішення ідеологічних розбіжностей між різними формами ідеалізму та прагматизму/матеріалізму (чи вчені-класики радше вели б мову про занепад гілізму?). Від барикадного або-або на недавньому зламі сторіччя ми переходимо до своєрідного нео-голізму. З тим тільки, що в українському випадку контрастно виступає оця роздертість між реальністю суперетносу і віртуалізацією всіх процесів як аналізу дійсності, так і політико-господарського менеджменту на рівні керівних структур.

У сьогоденному ґлобалізованому світі держави-учасники планетарних процесів не є самодостатніми системами. І тому локальне відтворення традиційних схем, необхідне для збереження місцевих культур не як музейних експонатів, а вітальних організмів, суперечить планетарному розвиткові. Спроби панісламістів замінити планетарну економіко-цивілізаційну динаміку локальними традиційно-ритуальними схемами є причиною сучасних доленосних військових конфліктів і можуть стати рушієм нового типу ґлобальних воєн.

Права людини нині не поділяються на права для хатнього вжитку і права для іміджу на експорт. Обмеження прав людини у реальному житті держави стимулює низку руйнівних для соціуму процесів: ескапізм, внутрішню еміґрацію, трудову та інтелектуальну еміґрацію, віртуалізацію етичних і духовних стосунків. На тлі теперішньої ґлобальної кризи, котра зумовлена економічними, цивілізаційними й культурними чинниками, різким перекодуванням соціальних норм, хатня ворохобня між правлячими кланами в Україні продовжує розвалювати державу, що не встигла зіп’ястися на рівні ноги, і унеможливлює координацію між маніпуляціями з контентом угорі та еволюційними процесами внизу.

Тобто, ламаються стрижні, на яких тримається держава і ґарантія збереження яких є безпосереднім посадовим обов’язком президентської гілки влади. Критикою поточних процесів мали б займатися вчені на підставі якихось філософських засновків, а не президент, котрий обраний для того, щоб ґарантувати здійснення прав людини, на котрих тримається держава як структура. Сьогодні безправна держава може животіти якийсь час десь у третьому світі, а не посеред цивілізованих ґлобалізованих спільнот у Європі.

Державні зусилля, витрачені з 2004 року на переформатування (а фактично – на руйнування) освіти, реформу культурної царини (результат – знищення багатьох театрів, музеїв, повнокровної бібліотечної діяльності, кіносфери, заповідних комплексів і об’єктів, шкіл музики і класичної концертної діяльності, що підміняється босякуватим кичем), навальне втручання в міжконфесійну колотнечу з параноїдальними намірами клерикалізації світської країни тощо – призвели до того, що право на освіту, скажімо, ось-ось перетвориться на порожній звук. Пустопорожня балаканина про збереження безкоштовного медичного обслуговування вже призвела до зниження якості й тривалості життя громадян. Пенсійне забезпечення сьогодні скероване на обслуговування урядових кланів і підтримання населення країни на рівні невимирання (принаймні не одразу). Про такі смішні речі, як ґарантування задоволення духовних запитів маси людей (відвідання закладів культури, придбання книжок, цільовий туризм) шкода й мови. Бо людьми без духовних запитів і маніпулювати легше від виборів до виборів і легше змусити повірити, ніби кожне слово, котре вони чують від урядника чи урядовця, – золото. І не тільки слово, а й просто жест, бо говорять наші чільники дедалі гірше. Через життєві незгоди й потрясіння вони, либонь, не встигли опанувати наукою читати, писати та висловлюватись. Для цього є різного штабу контент-мастери й райтери. Хіба що навчились рахувати людські гроші. Та й то кепсько.

Власне, в Україні для цього зумисне й не передбачено хоч якийсь відвертий звіт обраних – від ґаранта до слуг і слюсарів народних. Міра відповідальності за руїну основ державності у нас не передбачена. Та й то правда, що за кіло гречки у нас ніхто зайвих запитань загадувати не буде. Ні дітки, ні дорослі.

За умов атомізації населення й малопомітного, хоч і відчутного, блокування самоорганізації людина з її правами так і не стала – та й не схоже, що в оглядному часі стане! – основою життя спільноти. А спільнота, своїм трибом, припинила шукати істину, заступивши її прагматичним консенсусом на підставі комуніграми. І про це теж слід сповіщати "із найвищої гори" (Ісай, 40:9).


Хто винен і на що чекати

Кафкіанська ситуація в нашій країні з паралельним існуванням владарів і людей наразі вже ні в кого в світі не викликає жоднісіньких сумнівів, що верховіття наше, яке нарекло себе елітою, є концентрацією самого поспільства. І справді, пошарпані будинки з розкраденим комунальним спорядженням, поламані зупинки громадського транспорту, понищені зелені насадження, загиджений міський простір, знущання над річками й водоймами, поталовані національні пам’ятки та ще багато повсякденних звершень старої нації є лишень потягом народу до духовного і фізичного самознищення. Продажні демонстранти, проституйована четверта влада, висування розумово схиблених блазнів на адміністраторів, – це українське ноу-хау. А наше показне християнство… Ніби ніхто до рук не брав євангеліє за Матвієм (19:16-30), де оповідається, як юнак-багатій розпитував Єшуа / Ісуса про те, як стати досконалим, а той відповів йому: «Як хочеш бути досконалим, – піди, продай свій маєток та пороздавай злидарям і набудеш скарб на небі, а відтак – іди за Мною». Засмучений юнак подався геть, а наше поспільство такими дурницями собі голову не морочить.

Малярство і письменство постмодернізму давно схилилося до того, що кмітливий Маца колись назвав мерзизмом, а американці допіру називають трешем. Батькування опинилося в центрі дискурсу багатьох членів СПУ, для яких ринкова продаваність книжки – найвищий естетичний критерій. Неоковирні постмодернові багатоповерхівки, скульптури, які покликані були стати національними символами і які народ охрестив «зеленою мухою» і «бетменом». Вокал Поплавського, Гордона, Сердючки та, не проти ночі казати, вічно усміхненого Черновецького. Це ж бо все лакмус ментального стану суперетносу, який чекає (і вже помалу вимагає!) нагальних позитивних соціальних змін і гарантій. Від кого? Від концентрованого свого відбиття, у якого в голові ще більше замутніння? Це саме відбиття так само розуміє християнство про чуже око, потребує такої самої культури, так само не читає й не шанує класику, бодай вітчизняну, і далеко не в першу чергу переймається новітньою наукою діток й плеканням талановитої собі заміни. Влада, наші перебрані й вибрані, скандально занедбала дитячу медицину і, принаймні в Києві, почала визискувати дитячу клубну й гурткову роботу.

То й хто ж глядітиме ті права разом із позаконституційним правом просто вижити?

Такий соціальний і моральний розгардіяш відомий в історії, наприклад у Вавилоні, у Римі, у Франції напередодні кривавих революцій. Про це добре писали і Ґібон, і Карлайл. А хто ж без захвату читав «Корабель дурнів» Брандта. До речі, й видатний польський мислитель сучасності Лєшек Колаковський теж чудово описав королівство Лаілонії в своїх оповідках для дорослих і дітей. Себто для нас із вами.

Ми з вами також добре розуміємо, що для того, аби перебудувати власну садибу й дати їй лад, треба принаймні кілька років. А державі для цього… З огляду на 18 втрачених років, – ще років 30–40. Тому цілком є час ще й розслабитися і погаласувати, а ми це вміємо і полюбляємо робити. На самому примітивному рівні, щоправда.

1 Редакція повністю зберігає орфографію, путктуацію та стилістичне оформлення авторського тексту.

2 Society. Jan / Feb, 2002.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Вузы провалили экзамен на автономию

Как сказались на рынке труда девальвация и миграция с Донбасса

Китай спасла дешевая рабочая сила. Остальным это уже не поможет

Образование должно ставить образ мира

Бедный средний класс

Философская категория

Інфантильні революціонери: як молоді українці змінюють країну (лекція Грицака)

Рынок труда сковало холодами

Эпоха уязвимости

На ком экономят в кризис

Принцип определения прожиточного минимума в Украине и ЕС

Покоління Z – які вони? Інфографіка

«Большие данные» – в помощь малообеспеченным учащимся

Україну очікує нова хвиля еміграції

Учитесь сейчас, сочтемся потом

Почему лучше жить в Крыму не станет: цифры

Через потреби в енергії прісна вода стає дефіцитом

Социальные стандарты по-русски

Два мира – две грани. Доходы украинцев или как живут в Европе

Нелюбима дочка української влади

«Мотор» революції

Получат ли бюджетники зарплату

Главное, что дал Майдан, или Когда египтяне станут украинцами

Чому в Україні така маленька зарплата?

Воды все меньше, конфликтов все больше

Портрет украинской безработицы

От редакции: «Пора валить» — от слов к делу переходят немногие

Украинская молодежь готова работать за 1200 грн в месяц

"Кто был никем, тот будет в доле"

Бедности уже не будет

Украина занимает одно из последних мест в мире по сохранению и развитию талантливых специалистов

Люди, які воюють за природу. Три еко-ініціативи, що змінили Україну

Польські випускники шукають щастя в Західній Європі, а молоді українці – у Польщі

Роботы отнимают у нас работу

В поисках достойной зарплаты

"Модерна нація не може існувати без мізків"

Деінтелектуалізація

Влад Троїцький: Ми, українці, викидаємо своїх священних корів прямо в смітник

Войны уничтожают и культурное наследие

Конец эпохи титанов

Державне кріпацтво. 470 тис. службовців стають заручниками режима

Очередь в победители

Мышь или лопата. Ключевые тренды рынка труда и образования в IT

Как изменились доходы среднего класса в Украине за пять лет

Чому з України від’їжджає талановита молодь?

На чужину за покращенням

Узаконенное рабство против экономического кризиса

Кругман: эволюция человеческого капитала

Економіка та увага до людини

 

page generation time:0,131