В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

У пошуках вчорашнього дня

Версия для печати
20 май 2009 года

Лестригони й кіклопи,

Ні лютий Посейдон тобі не зустрінуться,

Якщо ти не носиш їх у власній душі,

Якщо твоя власна душа не поставить їх перед тобою.


К. Кавафіс. Ітака.

Переклад Г. Кочур


Стаття Романа Олеарчика «Заклик до невідкладного реформування в Україні» у «Файненшіал Таймз»1 зайвий раз на весь світ розголосила про навмисне розбурхування пристрастей в Україні. Мабуть для того, щоб стражденна країна значно посунулася вгору за показниками старців і заколотів на душу населення. Кінець кучмізму, як п’яної криміналізованої влади, позначився послідовним створенням системи, що її люди тепер охрестили терміном «балоган».


Стан і шум

Ця система державного керування і державного життя характеризується максимальною зашумленістю інформаційного простору і витворенням т. зв. контентів, які паралізують країну як систему, відмикають механізми реальної влади, що створює зручні умови для подальшої віртуалізації критеріїв та перерозподілу решти ресурсів на пожиток чітко окреслених груп за інтересами. Кримінальний посткомуністичний бізнес еволюціонував від виплеканої спецслужбами мафії червоного директорату до фінансово-промислових груп, що їх ляльководи використовують для вилучення і зисковного перерозподілу засобів та скеровування їх на цюхвилинний добробут скоробагатьків.

Перебудовна пізньокомсомольська шатія стягає серед шуму ресурси на свої віртуальні моделі й месіяністичні заходи, сутність яких описана у довоєнних ґештальтистів, а також у Ноймана і Канетті. Є низка груп відволікаючого удару з їхнім вертепом і ярмарковим галасом довкола віртуальних реформ та гурт сенільних народолюбців, які в минулому грали весільних генералів, а тепер блазнюють на теми національної ідеї та націєтворчості. Отаку громаду чільників породила собі Україна, аби відтак зручно вмоститись біля телеекранів і здобувати фактичну поживу для теревенів у свята і будні.

Для псевдообґрунтування доцільності існування груп впливу й дальшого збурення загалом вайлуватої української громади добре оплачувані експерти заходилися писати сценарії українського апокаліпсису, як от Андрій Кулаков1 або діяч-акціонер Євген Золотарьов («Час повернути цю країну собі» 12.03.2009, для УП)2. Симптоматичним на тлі цієї зашумленості є ухвалення Верховною Радою, незабаром після відзначення роковин Голодомору, постанови про святкування ювілею поплічників комуністів – Комсомолу України – у справі нищення України 26 червня.

Авторами законопроекту є народний депутат України, перший секретар ЦК КПУ Петро Симоненко і народний депутат України, перший секретар ЦК ЛКСМУ Євген Царьков. Постановою рекомендовано Кабінету Міністрів здійснити необхідні заходи щодо відзначення 90-річчя створення Комсомолу України, передбачивши проведення урочистих зборів представників організацій ветеранів комсомолу у Національному палаці мистецтв «Україна». Рекомендовано також Державному комітету телебачення і радіомовлення, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування сприяти організаціям ветеранів комсомолу у проведенні заходів, пов?язаних з відзначенням ювілею Комсомолу України з метою посилення уваги до проблем молоді, її виховання, підвищення активності у вирішенні завдань, що стоять перед нашою країною…

Цю ухвалу підтримав 251 народний депутат з 431 зареєстрованих у сесійній залі. Тільки-но уявити собі, що в Німеччині комусь спливло б на гадку відзначити ювілей гітлерівських молодіжних організацій! Але й те правда, що в нас свого нюрнберзького процесу не було. І тому комсомол і партія більшовиків і досі правлять країною, хоч і в травестованому вигляді. Така вже невмируща реліґія ленінізму в Україні.


Зміна картини світу

Процес зміни соціально-політичного ландшафту й патернів мислення в Центральній та Східній Європі дослідив, серед інших, Карл Шльоґель (Karl Schlogel) у статті «Місця й шари пам’яті»3. «Надто грубо було б вважати 1989 рік як annus mirabilis, у якому все перемінилося», – пише він. «Йому передував тривалий інкубаційний період, що розвивався на свій штиб у кожній країні Східного Блоку». З цих та інших міркувань Шльоґель вважає, що зарано говорити про "спільну європейську історію". І дарма. Тим більше для європейського мислителя.

Починаючи нову роботу, ми очищуємо робоче місце, розкладаємо нові надібки, приладдя тощо. І кожен потрібний наразі інструмент або книжка можуть і напевне мають свою історію й віртуальну перспективу, а проте на нас чекає нове завдання…

Схожим чином стоять справи і в суспільстві. Нині народжується друге покоління, котре не вдосвідчило радянського маразму. Якщо вони захочуть, то колись прочитають з праць Петра Симоненка, скільки коштувала його улюблена ковбаса, чи чому Ленін живіший за всіх живих і чому під ним конче треба себе чистити, як вимагав один асенізатор більшовицького перевороту, але це потім… Новим поколінням треба зосередитися на навчанні, роботі й самореалізації. А треба дозволити мерцям ховати своїх мерців4 і дати змогу українцям в Україні торувати свої нові шляхи.

Шльоґель слушно наголошує на тому, що нові покоління по-іншому розуміють свій час і державну та етнічну ситуацію: «…в університеті у Франкфурті-на-Одрі тепер вчаться польські студенти, котрі народилися після Солідарності й не вельми нею цікавляться». У Північній Європі дедалі відчутніший диктат мусульманської культури, у Німеччині слабшає голос історичних німців, після останніх виборів у США почала радикально змінюватися цивілізація у цій світовій ринці, віднедавна іншими стали Індія та Китай, Єгипет і т.д. Ще й румунські й українські спільноти в Італії та Іспанії, російські – в Берліні та Стокгольмі, польські – у Великобританії… Ґлобальні трансформації (економічні, політичні, міґраційні, ідеологічні тощо) знову наштовхуються на проблему особи в її стосунках з Богом / Всесвітом / Природою. Як зауважує Шльоґель, «періоди тепер вимірюються не каденціями парламенту, прем’єр-міністрів або канцлерів, а поколіннями чи навіть епохами. 1989 року обрії цілих ґенерацій розвіялися й нові небокраї з’явилися».

Змінилися умови тимчасових і тривалих міґрацій, комунікацій, інформаційного обміну, ринкових преференцій, розрізнення центру й перифкрії, розпізнавальних знаків цілих цивілізацій і культур. Світ не перерозподіляється за новими центрами (усі ці марниці про двополюсний, триполюсний, багатополюсний переділ), а переформатовується на основі індивідуального вибору і віртуальних компенсаторних механізмів. Дедалі меншу роль відіграє географічний чинник, а дедалі більшу – ресурсний і самореалізаційний. І, звичайно, в багатьох спільнотах у нових умовах точаться переоцінки історичної пам’яті, пам’яток, підручників, учень, перекодування ідеологій, шкільництва. Цікаво, як на марґінесах націоналізм переорієнтовується з расових і генетичних визначників – на творення мітів і поривання «поза щось», що властиве бінарним ситуаціям у періоди ґлобальних перекодувань. Як слушно зауважив Шльоґель, замість одних білих плям навмисне створюються інші. Але, повторюю, це марґінальні тенденції. Бо науково-технічний розвиток сьогодні заважає творенню герметичних ситуацій у суспільстві, – і в економічній, і в гуманітарній сфері.


Післяетнічні суспільства

У рамцях найрізноманітніших програм сьогодні в світі здійснюються модельні дослідження пост-етнічних ситуацій. Цікавою з цього погляду є розвідка Томаса Еріксена «Напруження між етнічним і пост-етнічним»5, написана на матеріалі Маврикія, де особливо складна етнічна категорізація і організація. Звичайно, і Еріксен, і більшість поважних вчених сьогодні розуміє, що прискорена гомогенізація суперетносу призводить до спротиву і відтворення відмираючих стереотипів. Можна було б навести приклад з Україною, де одні політики не розуміють, чого саме вони прагнуть і як це практично зробити, а інші політики спекулюють у державних масштабах на цьому національному месіанізмі й навмисне витворюють ситуації, котрі загрожують оружними заколотами. Я бачу більше трагізму, ніж комізму, в тому, як недорікуваті марґінали намагаються сумішшю південноруської та малоросійської говірки пояснити, що їм «по-руському льогше» висловлюватись і тому треба одну частину країни відірвати від іншої. Та і в їхніх протиборців розуму не більше, коли вони прагнуть перетягти в нашу добу українську соціально-політичну матрицю першої половини минулого віку. Еріксен із посиланням на Когена називає це явище «колективною ностальгією», спробою в модерновій ситуації відчуження відтворити ідеал автентичної культури.

Маврикій має в амнезисі голландські, французькі й британські колоніальні міти. Тут і проблеми державної (англійської) мови на тлі 15 інших та французького державного гімну. Література видається здебільше англійською та французькою мовами. І реліґійні проблеми (щоправда, від нас вони відстають, бо конфесії одна одну поїдом не їдять, і держава на монетах не увічнює секулярних і реліґійних вождів), і етнічні… Сільські поселення переважно моноетнічні, освіта підтримує крос-етнічні засади, економіка віддає перевагу пост-етнічним моделям. Останні моделі притаманні також спорту, туризму, ЗМІ.

Як випливає з дослідження, пост-етнічні моделі починають дедалі частіше працювати не на теоретичному, а на повсякденному рівні – на рівні безпосередньої креолізації, в практиці укладання шлюбів. Це веде до трансформації рівня національної свідомості.

Україна ­– не Маврикій, перефразовуючи класика українських політичних злиднів. Але й у нас ці трансформації очевидні. Якщо вдаватись до очевидної моделі, то можна подивитися на громадську й політичну еволюцію близьких собі людей – В’ячеслава й Тараса Чорновола. Кінець-кінцем, Тарас Чорновіл так і не став яскравим цинічним прагматиком на шталт Ганни Герман, але його погляди і психотип виразно відбігають від пріоритетів В’ячеслава Чорновола.

На відміну від моделі Маврикія, у нас етнічна ревіталізація приглушується креолізацією й гібридізацією цивілізації та активною зміною кодів культури.

Питання ритмів цивілізації й державного розвитку, а також проблематики конституційного інжиніринґу, мови тощо в умовах етнічної мозаїчності розглянула віденська дослідниця Беттіна Шолдан6. Вона також розглянула питання риторики інституціоналізму й демократичної теорії. Цікаві також її міркування щодо концепту етнічності як політичного інструменту й часових рямців його використання. Хоча з філософського погляду її судження й обмежені розумінням балканських конфліктів десятиріччя тому…

Усі ці та схожі праці дають нам проникливий аналіз минулих ситуацій і моделей, але наразі, в контексті українського розвитку, нас цікавить питання, чи можна якось передбачати соціальну, психологічну й інтелектуальну ситуацію в країні. На мою думку, можна, якщо ми дозволимо собі трохи відійти від методів нашої зародкової соціології й політології, а звернемося до таких інструментів як мистецтвознавство й літературознавство.

Методи художньої деконструкції з кінця дев’ятнадцятого віку передбачили ґлобальні потрясіння Першої світової війни та її реверберацій. Так званий формалізм передбачив комуністичну й фашистську схематизацію життя суспільства. Сейсмічні зсуви вісімдесятих й дев’яностих років набагато раніше зареєстровані в малярстві, різьбі, музиці. Седнів-2, творчість Губи, харківських музик, поезія Цибулька, Андрусяка, Неборака, кардинальна реструктуризація концепцій поетичного в доробку письменників дев’яностих, архітектурна інтервенція в київський простір бабушкінізму і т.д. передбачили ту драму й блазенаду цинічної й продажної посередності, яку ми спостерігаємо на нашому круговиді. А сказати про це громадськості було завчасу ніяк, бо в нас і далі триває знищення гуманітарної галузі й неможливість в оглядній перспективі нормалізувати дослідження в цій царині змушують поспільство відмовлятися від цих інструментів. Задля прикладу, наші владні марґінали до пуття не вивчали ні історію Італії, ні Франції, ні Німеччини, ні Польщі…

Колись вороги в колеґії Павла Ґалаґана влаштовували стайню, бо вони – вороги нашого народу, а нинішні марґінали в Національній опері влаштовують відьомські бали на спогад про свої юначі комсомольські танцмайданчики, бо вони вихідці з нашого народу й друзі нашого народу. В незалежній Україні викинуто на смітник цілі бібліотеки, ледь животіє книговидання, ліквідовано безліч «вогнищ культури», зруйновано позашкільну роботу з обдарованим юнацтвом, квитки на концерти з виконавцями, котрі мають слух, уміють співати до інструментів, котрі можна назвати музичними інструментами в руках тих, хто вміє на них грати, коштують стільки, скільки можуть платити лише обранці нашого поспільства… Бо обранцям народу і їхній челяді потрібен не народ, а голоси народу. Бартер: я тобі, сарако, кіло гречки, а ти мені – голос. А далі, як мовив колись всенародно обраний Ґарант у телеінтерв’ю про те, що він свої погляди невдовзі після виборів змінив на… На те, що маємо нині. Або ще опит по телефону: до 2000 дзвінків (у кращому разі) за наш рахунок. А думка решти 35000000, надто тих, у кого телефону нема, нікого й не цікавить.

Отож, маємо ми нову (пост-етнічну) ситуацію: владців зі своїм політичним казино і «народ», котрий за всіма постромантичними й реліґійними настановами мав би мати рацію. Але…


Про моральність насамкінець

Ще з плідних тридцятих років минулого сторіччя існували класичні праці, як от «Деякі проблеми теорії етики» Макса Вертаймера, чи майже десятиліття тому цікаве дослідження Карен Баїстов7 або Роджерс Сміт8 про те, що існують у суспільстві пріоритети національної солідарності, спільні національні наративи з моралістичним підґрунтям, індивідуальної етики. Ґордон Браун напередодні саміту G20 у Лондоні заявив, що «ринки потребують моральності». Це вперше в історії чинний прем’єр-міністр звернувся до пастви Катедри св. Павла. І цитував він Євангеліє за Матвієм: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки»9, що було повторенням правил життя, викладених ще в Старому заповіті. Така сила економічної кризи, що змушує згадувати про першотексти культури.

У щойно виданій фондом Леоніда Кучми книжці мемуарів Івана Дзюби є такий разючий уступ, датований 29 березня 1987 року:

«На вечорі Віктора Морозова зустрів Євгена Сверстюка. Розмова, суперечка: Євген не вірить у можливість еволюції цього суспільства.

— Який же ти вихід пропонуєш?

— Я не пропоную вихід. Вихід шукає ріка. Мене цікавить чистота течії. Прозорість дна.

«Не хочу бовтатися в цій калабані». «Ми всі розгороджені. Нас тільки душить». «Кожен створив свою коробку. Немає людей — є коробки».

«Кожен відгороджується від того, що йому неприємне, що могло б порушити його спокій, — і живе у своїй комірчині».

«Звичайно, максималізм. А як же без нього? Тільки з нього все йде... Гідність або є, або її немає. Не можна вірити трохи».

«Треба себе творити... Ми ж починали з того, що хотіли себе творить...»

«Поняття конюшні переносити в храм?»10


Оцей етичний максималізм сучасного мораліста Євгена Сверстюка, на мою думку, і вказує на шлях виходу і з нинішньої, частково сфабрикованої вітчизняними фінансовими спекулянтами, кризи в Україні, і з нашої вбогої сірості та злиденності, але на довшу перспективу. Проте наші співвітчизники і 1987 року, після Чорнобиля, продовжували будувати комунізм з оновленим більшовицьким і комсомольським мотлохом на чолі, і тепер радніше розслабляються, продаються політикам і крутіям чи ловлять кайф на майдані Незалежності, ніж гуртом підставляють рамено під майбутнє власної держави. Їх більше втішає підле інтриганство урядників, ніж щирий пошук виходу із занепаду… Шлях натужної праці й поведінки в побуті й на ринку за нормами моралі довший і важчий, ніж відновлення валютних спекуляцій із позичками за кордоном, на що нині знову сподіваються вітчизняні банки, проте триваліші й надійніші для спільноти його наслідки.

Власне, українці не унікальні в цьому, бо Месія Єшуа теж дохідливо пояснював про вихід людству за давнини. І що? Анічогісінько. Люди жили далі: кохались, народжували, розслаблялись, гинули. Жили повнокровним життям. І ми будемо жити. Отакий і в нас вихід – як у людей. Як у сусідів, у Європі, в Америці. Будьмо! А Україна? А отака ж і Україна в нас буде, як у сусідів, у Європі, в Америці. І мабуть вже скоро.


1 http://pravda.com.ua/news/2009/3/23/91842.htm

2 Симптоматичні формулювання у пана Золотарьова, як от «Крім того, людська природа потребує метафізичного, потребує непідробного пафосу боротьби Добра зі Злом, потребує сліз та радості, опертя на історію та мораль.» Варто це порівняти з творами гностиків, передусім про Добро і Зло, та пізніші маніхейські трансформації у богумілів. Для зашумленого простору типове програвання старожитніх бінарних і тернатрних моделей.

3 Eurozine: Karl Schlogel, у вид. – Osteuropa 6/2008.

4 Лк., 9:60.

5 Thomas Hylland Eriksen. Tensions between the ethnic and the post-ethnic. Ethnicity, change and mixed marriages in Mauritius. In Hans Vermeulen and Cora Govers, eds., The Politics of Ethnic Consciousness, London: Macmillan 1997, pp. 250-­76.

6 Bettina Scholdan. DEMOCRATISATION AND ELECTORAL ENGINEERING IN POST-ETHNIC CONFLICT SOCIETIES.In: The Public. Vol.7 (2000),1, 25 - 40. Див. також: Dr. Sandra Lopez-Rocha. The Color of Culture; Bristol, UK. The Fourth International Conference on New Directions in the Humanities - at the Institut National des Sciences Appliquees et de Technologie, University of Carthage, Tunisia, from Monday 3rd to July 6th July 2006. Humanities Conference 2006.

7 Karen Baistow, Department of Social Work, Brunel University, Problems of powerlessness: psychological explanations of social inequality and civil unrest in post-war America. In: History of the Human Sciences, Vol. 13, No. 3, 95-116 (2000). karen.baistow@brunel.ac.uk

8 Rogers M. Smith. Civic Ideals: Conflicting Visions of Citizenship in U.S. History (Yale, 1997) and Liberalism and American Constitutional Law (Harvard, 1985).

9 Mat 7:12

10Іван Дзюба. Спогади і роздуми на фінішній прямій. К., «Криниця», 2008, с. 296.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Суміш примусу, зволікання та успішного досвіду сусідів

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Виктор Мусияка: Выборы в Донбассе до закрытия границы невозможны

Як Україні перемогти Росію: шість головних кроків

"Яценюк пішов шляхом Азарова. Замість того, щоб відкрити можливості, збільшує тиск"

Украина: все пошло не так

Почему экономика Украины не может расти, как в Китае

Пир во время войны, или Кто зарабатывает на украинцах

Стратегія газового програшу. Все собі, конкурентам - податки

НАЙБЛИЖЧІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

Генетическая предрасположенность

Богдан Гаврилишин: как изменить Украину без революций

Реанимационные меры для Украины

Ничтожный выбор олигархов

Сумнівний мораторій для замітання слідів

Все, что нужно знать о нюансах новой налоговой системы Украины

"Разворот" Путина на Восток: телевизионная сказка для россиян

Последний пошел

Пока будут производить деньги, а не блага – толку не будет

Інфантильні революціонери: як молоді українці змінюють країну (лекція Грицака)

«Через несколько лет нам никто не даст в долг»

На ком экономят в кризис

Белковский: В России остались только аварийные пути смены власти

Владимир Лановой: «В Украине будет конфискация имущества Фирташа. И не только его»

Андрей Федур: Чтобы Украина имела перспективы, нужно сделать только одно – защитить собственность

Как не потерять кредит МВФ

Рука Москви відчутна і в Європарламенті?

Андрухович: Україна повинна стати членом ЄС і НАТО

Унитаризм как самая странная ценность украинского государства

ПОНЯТЬ СМЫСЛ ИЗМЕНЕНИЙ-2014

А что потом? Продолжение. По капле выдавливать из себя раба.

Два мира – две грани. Доходы украинцев или как живут в Европе

Бизнес в последние годы отдавал на взятки половину оборота - ФРУ

Генеруємо ідеї щодо необхідних реформ в Україні

От Венгрии к Румынии, или Капкан «легких» конституционных реформ

Украина: политический кризис и кризис левого движения

Политический организм. Становление субъекта и основ государственности

Из мерзкого в мэрский

Рік невдоволення

Чому не працює дерегуляція. Історія питання

Китайский вектор

Люди, які воюють за природу. Три еко-ініціативи, що змінили Україну

Вступление и наказание

Корпорация «Природа»?

Насколько малы резервы Нацбанка

Яке майбутнє чекає Україну

Державне кріпацтво. 470 тис. службовців стають заручниками режима

На чужину за покращенням

Раду Поклітару: Я готовий подарувати свій талант Україні, питання в тому, чи потрібно це їй

Чтобы демократия сработала, люди должны доверять друг другу

 

page generation time:0,167