В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Граматика урядування

Версия для печати
8 июл 2009 года

«Отакі пастирі. Ну, а що ж стадо?

Зрозуміло, що справи його кепські та день-у-день дедалі гірші.

Пастирі про нього не турбуються, але й стригти, звичайно, не забувають».


Томас Карлайл. Французька революція, Кн. І, розділ 2.


У нас, в Європі, либонь до кінця ХІХ сторіччя, а подекуди й пізніше, історія була наративом. Цей наратив, попри світоглядні розбіжності, укарбовував у людську пам’ять факт існування двох окремих сутностей – народу і влади, між якими, залежно від божественного чи класового походження останньої, налагоджувалися в державі складні стосунки. Схему «народ - влада» плекали до самого загину більшовизму, а інколи використовують й нині з намаганнями усталити характер зв’язку між обома сутностями: угодовство, делегування, тощо. Це добре узгоджується з розумінням наративу як фікції за умов ієрархізованих спільнот.

Але в ХХ сторіччі відбулась пришвидшена релятивізація людських стосунків, деконструкція класів і пере форматування суспільних прошарків, що відразу скасувало у нас згадану схему, хоча в Україні на папері її й досі використовують для цілеспрямованого зашумлення царини суспільних стосунків.

Тим часом уся режисура творення української незалежності від самого початку передбачала лише видимість народної участі в створенні мережі керівництва державою.


Населення замість нації

У модельних працях розповідається, яку роль відграють спільні знаки і символи культури у формуванні людських спільнот і що відбувається зі спільнотами, особливо з т.зв. ядерними формуваннями, якщо ці знаки й символи не утворюють спільні для всіх тексти й контексти. Воднораз війни, заколоти й репресії минулого віку розхристали традиційну структуру населення України й не дозволили належно пере форматувати соціум, бо зазвичай для цього треба кілька поколінь соціальної стабільності. А вона не могла створитися й через демографічну динаміку за більшовизму, і через міграційні процеси за постчорнобильський час, а також через свідоме руйнування державного життя, зокрема духовної ниви, яке покликане утворювати спільні тексти цивілізації.

Як і кожне суспільство, українство мало б формуватися і форматуватися на підставі репрезентативних текстів культури, залежно від можливостей цивілізації. Тому для національної спільноти вирішальне значення має наріжна спільність знаків і символів. А як такої спільності нема, то ми тепер маємо не націю, а населення держави з віртуальними кордонами та ситуативними економічними інтересами.

Псевдолеґітимні органи управління, які спочатку витворилися шляхом перенесення з однієї державної моделі до іншої, а потім підтримували й підтримують своє панівне становище за допомогою виборчих маніпуляцій, підкупу, фальсифікацій, котрі ще офіційною мовою називають адмінресурсом, залякуванням, шантажем та іншими способами. Ці органи аніяк перед людьми не звітують, за свої похибки і злочини не відповідають, про свої поточні й далекосяжні наміри нікому не кажуть, ще й при цьому свої рішенці, плани, починання не спирають ні на філософію державності, ні на звичаєву мораль, про котру, щоправда, радо теревенять.


Голос утопічного шістдесятництва

Нещодавно Семен Глузман, голова Експертної ради Міністерства праці та соціальної політики України, член Національної ради з питань охорони здоров`я при президентові України, навів нові кричущі факти тотальної корупції в системі охорони здоров’я в Україні й пояснив, чому з цим явищем у нас боротися безглуздо. Зі статті випливає, що ця система є наскрізь криміналізованою і не зазнає ніякісінького контролю з боку віртуальної державної машини. Або ж ця машина… як зрештою і решта в нашій державі. Чи майже вся решта. А всі спроби людей протягом помаранчевої революції чи контрреволюції біло-блакитних якось протидіяти системним негараздам відбувалися за типом бурлеску. Відзначимо, що майже всі герої народних анекдотів і шаржів опинилися перегодом у міністерських кріслах та одержали державні нагороди. Їх люди картали своїм глумом, а вони тепер об’єднані в клани урядників, що їхнім єдиним творчим продуктом є зашумленість законодавчого простору і посилення визиску населення, що деґрадує. А деґрадує тому, що з усіх видів опору залишився тільки сміх, часом вже й крізь сльози, як от у медицині…


Теорія не з погляду піару

Відносини між особами і групами/соціумами мають фундаментальну вагу для філософії культури, котра нам нібито й байдужа, бо ми вже звикли до розкрадання і знищення закладів культури, пам’яток, національних ландшафтів, інтелектуального надбання під або без усілякого патронату. Загалом, у двадцятому сторіччі цими проблемами вже опікувалися структурні функціоналісти (Парсонс), теоретики обміну (Блау, Гоманс), теоретики раціонального вибору (Коулман). Наприкінці віку прийшли до теорії «мікро–макро зв’язку» (J. C. Alexander, Ritzer та ін.). Низка останніх академічних праць присвячена докладному розглядові шляхів аналізу стосунків спільноти й влади в різних суспільствах. У різних, але структурованих, форматованих і некриміналізованих, –тобто України сьогодні це стосується мало, хоча багато фахівців попоїздило закордонням і наразі накидає нам чужі одежини.

Протягом останнього часу в марксистській чи неопрагматичній обгортці нам намагаються втовкмачити, що в основі української екзистенції – (криміналізована) економіка. Але водночас є й інша поважна думка: «Важливо те, що ані діалектично, ані емпірично не було доведено, що «суспільне буття людини» збігається з економічним процесом і відносинами, що ця необхідна передумова матеріалістичного розуміння історії в своїй основі є передумовою, чимось даним заздалегідь, що це постулат – теза недоведена і неочевидна».

Малозрозумілою утопією залишається президентська пропозиція оцерковлення державного життя, бо досі ніхто так і не пояснив, яка саме буде ідеологія нової державної церкви і чи буде вона якимось чином узгоджуватися з настановами юдео-месіяністичних громад, з яких виростали ідейні першохристияни. Чи в Україні має бути створена якась цілком нова церква, котра, на відміну від церкви Христової, буде церквою українською і державною?

У неструктурованому і неформатованому суспільстві зі зрозумілих причин не працюють і ще довго не працюватимуть світові закони, що спираються на пріоритет прав особистості та забезпечення певних стандартів людського життя. Тим більше, що із судочинством у нас поважна халепа, а більшовицькі профспілки, що підлягали репресивному партапарату, знищені, а нових профспілок ніхто далі їхнього професійного порогу не пускає. Тобто, позазаконна наша особа лишається достоту за межами теоретичного правового захисту. Отже, і в цій площині не вдається вималювати якусь ієрархізовану суспільну картину.

Віртуалізація життя, ескапізм, поглиблення марновірств, що про них мені вже неодноразово випадало писати, також зашумлюють соціальний простір і стоять на шляху формалізації стосунків народ - влада. Тому конче має бути якийсь особливий спосіб з’ясувати реальне значення української подієвості, зрозуміти, що, чому і як відбувається поза паперовими схемами, покликаними вводити людей в оману.


На новій стадії існування

Схожу проблему теоретично намагався осмислити пропагатор філософії процесів Алфред Вайтгед (Alfred North Whitehead) з кінця ще ХІХ ст. Кілька витягів із Вайтгеда:


с. 630 Головними джерелами фактів, що відповідають вказаному діапазону людського досвіду, є мова, соціальні інститути і дії, включаючи злиття цих сфер, що є мовою, що інтерпретує дії й соціальні інститути.


с. 631 Щоденна практика, інтерпретована за допомогою буденної мови, каже те саме. Державний діяч або президент ділової корпорації приймають "примус недавніх подій речей" (ananke fuseos) як неминучу умову майбутнього. На цьому припущенні вони будують свою "політику", вважаючи при цьому, що умови, які накладаються, залишають певну свободу для "вибору" і "розуму" (nus). Вони передбачають можливість альтернатив на противагу безпосереднім фактам. Вони створюють собі досяжний ідеал та вважають його ефективним настільки, наскільки він може бути реалізований. Вони вихваляють і засуджують, спираючись на це переконання.

У світі є елементи ладу і безладу як основа істотного взаємозв`язку речей. Лад і безлад мають ту спільну особливість, що породжують безліч взаємопов`язаних речей.


с. 678 Нині світ переходить на нову стадію свого існування. Нове знання і нова техніка змінили співвідношення речей. Частковий приклад давнього суспільства накидає дуже консервативний ідеал і нехтує цариною інших сприятливих можливостей. Насправді його недостатньо, щоб скерувати нашу увагу на все краще, що було сказане або зроблене в стародавньому світі. А звідси – консервативне і збочене мислення.


На мою думку, аналіз текстів, особливо в навмисно зашумленій українській дійсності, надзвичайно корисний для очищення ситуації та для з’ясування справжніх позицій і намірів у межах тих видимих кластерів, котрі приступні для огляду навіть особливо не втаємничених дослідників. А далі кластери аналізуються за допомогою емерджентної соціології. Тобто, має здійснюватися керування / менеджмент емерджентної ситуації. Це, до речі, на інтуїтивному рівні, відбувається у Верховній раді, коли стають на мову про «ситуативні» коаліції, «ситуативне» голосування. Оця ситуативність і є складником емерджентної ситуації, котра «тут і зараз» характеризує зв’язки між населенням і керівними органами в Україні. Ніхто нічого не делегує, а якщо й обіцяє, то далебі не збирається виконувати, звітувати чи, крий Боже, відповідати.

Треба заспокоїтись і зрозуміти, що в Україні досі з багатьох причин не створили / не дали створити ні вертикаль, ні горизонталь влади, – хіба що приблизні схеми на «уроках креслення» для депутатів. А є тружденна щоденна робота з гасіння пожежі чи, науково кажучи, з менеджменту емерджентної ситуації. У цьому ж бо й наше лихо.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Почему лучше жить в Крыму не станет: цифры

Инфографика: Наследие Азарова. В каком состоянии он оставил экономику

Гадание по сильной руке

Государство не вылечит

Национализм, как инструмент борьбы с гражданским обществом

Общественный договор - 2012

Громадянське суспільство та його вороги

Украину пугают греческим сценарием

Борис Тарасюк: владі бракує розуміння такого поняття як “стратегія”

Нам потрібна не перемога опозиції, а здатності до самоорганізації та об’єднання

Мирослав Маринович: Я хочу, щоб гроші олігархів працювали на суспільство

Александр Аузан: Общественнный договор появится не скоро

Інвентарний "мартиролог"

Україна не врахує думку Європи щодо закону про вибори – експерти

Криза традиційних держав

Жить по-японски

Суспільство – влада: діалог чи зведення парканів?

Гроздья гнева

Дійсне життя недійсних виборчих бюлетенів

В Украине растет уровень недоверия к власти и политикам

Пятачок на бедность. Политическую

Із зростанням протестних настроїв населення збільшується вірогідність соціальних заворушень

Служебное несоответствие

В Україні будують "нову Білорусь"?

Як це робилося в Прибалтиці, і як це робиться у нас, або про одну тенденцію

Минюст пошел на радикальный прорыв

Эксперты: Первый год Януковича прошел под знаком потерь

Між дурнями і рабами

Янукович будує авторитарний режим

Депутатов поджимают сроки

Какая политическая система обеспечит глубокую демократизацию?

Януковичу не нравятся выборы

Die Welt: Насколько опасна прямая демократия?

Борис БЕЗПАЛИЙ: Парламенту як самостійної інституції у нас немає

Сто днів нової влади: спершу централізація, реформи потім?

Программы укладывают в сроки

Про кінець ідеологій

ИНФОРМАЦИОННАЯ ВОЙНА: Не правды ради

Верхи не хочуть, низи вже не витримують

У передчутті «переформатування» влади

Демократия – игрушка для богатых?

Зневіра

Час братися за демонтацію міфів

Нова громадянська революція

Демократия или социализм?

Павел Коваль: В демократии не все должны быть при власти

Чемпионат обещаний

Общественный договор трещит по швам

Гола боротьба за піраміду влади

 

page generation time:0,197