В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Морфологія українського (не)вибору

Версия для печати
3 ноя 2010 года

У чудового португальського поета анґольського роду Ґонсало Тавареса є вірш «Стіл»:

Стіл має таку властивість: не дозволяє речам упасти.

Він не втручається в життя – лише приймає і підпирає.

Не ганить, не повчає над міру.

Приймає,

підпирає,

не дозволяє впасти.

На ньому світлі речі лишаються світлими й не падають.

Темні лишаються темними й не падають.



Площина стабільності

Це дуже влучно помічене і мінімалістськи виражене поняття площини стабільності. Ця площина є референтною для всіх побудов – філософських, естетичних, соціальних, політичних тощо. На ці побудови спирається держава разом з усіма її менеджерами, акторами і ловиґавами. Якщо такої референтної площини немає, то всі речі в державі починають падати, а їхній колір переходить не в світлотемний (за принципом «хто як бачить»), а – в ніякий. Відсутність цієї площини відчувається в сьогоденній Україні.

Сучасний український поліційний і політичний дискурс відрізняється від давнього класичного емерджентністю системи своїх значень, тобто політики форматують кожний наступний дискурс під конкретне завдання, сформульоване керівними бізнес-кластерами, а не залежно від якихось історичних систем значень. Значень, які впродовж сторіч регіональна цивілізація створювала на основі власних уявлень про свою культуруi. Емерджентність значень робить адміністративний дискурс зрозумілим лише групам втаємничених, котрі обслуговують дану адміністрацію. Щось на зразок закритих орденських організацій. Ці значення не є предметом логіки чи аналізу істинності судження, а є вимогою віри і орденської відданості. Характер політичних значень випливає з доцільності, а не з реґіональної національної (етнічної / суперетнічної) семантики. Цим визначається дедалі глибший розрив між кодами державних адміністрацій ріжних рівнів і населенням країни.

Першим в Україні розрив між кодами марґінальних і центральних явищ в поезії помітив ще в 60-ті роки минулого віку критик і культуролог Анатолій Макаров. У візуальних мистецтвах наприкінці радянського режиму гіпертексти з зашумленими кодами з’явилися в групі «Седнів-2» та інших аванґардових утвореннях, як також у табірній творчості Сергія Параджанова. В кіно у нас ці самі гіпертексти з’явилися у «Київських фресках» того ж Сергія Параджанова в 60-ті роки. У музик роль павзи або мовчання акцентував тоді Леонід Грабовський (пор. міркування Тинянова щодо павзи в «Євгенії Онєгіні» Пушкіна). Тобто митці, котрих у нас погано вивчають, ще до занепаду більшовизму і краху комуністичної імперії говорили про втрату згаданої референтної площини і зашумленість, несумісність кодів у національній ментальностіii.

Життя – театр…

Протягом всього двадцятого сторіччя з’являлися різні концепції, покликані пояснити, чи радше подати у зрозумілому вигляді картину бунту цивілізації проти власної культури, починаючи, либонь, десь від Гейзинґи з його “Homo ludens”. Останньою й дедалі популярнішою концепцією державного життя є театральна. Лєшек Колянкевич з цього приводу пише: «Зосереджуючи свою увагу на суспільному процесі з його конфліктами-рушіями, Тернер (Віктор Тернер, – прим. моя Л.Г.) дійшов висновку, що цей процес постає як драма – звідси Тернерова концепція суспільної драми, що складається з чотирьох актів: порушення порядку в чинних суспільних відносинах; різко зростаючи криза, що призводить до антагоністичного поділу спільноти; колективна діяльність задля відновлення рівноваги; суспільна маніфестація поєднання або санкціонування схизми. У третьому акті – відновленні рівноваги – суспільство звикло вдаватися до виконання якогось перевіреного дійства, залучаючи антагоністичні сторони як акторів. Результативність такого засобу ґрунтується на колективності й повторюваності дій, на відтворенні (і співпереживанні) усталених обрядових структур. Відтак (…) у діахронічному вимірі суспільний світ набуває драматичної форми, яка перетворює його у справжній театр світу, насичуючи театральністю всяку людську діяльність і суспільні процеси. Герой цієї антропології – людина, втягнена в багатоактний процес, актор суспільної драми»iii. Театр (іноді зі складником циркальства) простежується у нас і у функціонуванні держави загалом, і у таких її проявах, як повсякдення гілок влади чи зомбування людських юрб (пленарні засідання Верховної ради – і під час протиборчих змагань, і при слуханні справ чи голосуванні в порожній залі при спільній домовленості вважати, що фізично відсутні депутати тим часом присутні своїм духом, втіленим у картках, котрі мають реальну силу волевияву; різного рівня майдани; церковні ходи; маски-шоу; інтермедії судових засідань з відомим фіналом, які розігрувалися ще у Візантії на сюжет «Суду Пилата»)iv. Формально – це і театр абсурду, і живий театр, і гепнінґи з усім набором елементарних (і тому зрозуміліших для адресата) протиставлень і символів.

Така театральність властива сьогодні всім розвиненим спільнотам (дуже динамічно вона починає проявлятися в ЄС на тлі різкої зміни етнічного складу та занепаду католицизму), з тим що наша гистріоніка характеризується прикрим набором соціальних атавізмів, як от реваншизм червоного директорату за Кучми чи комуно-комсомольської демагогії сьогодні. В «Пророках кінця еону» Ірина Роднянська зазначає в підрозділі «Архаїчний рай і “друге гріхопадіння”»: У постмодерністському випадку, навпаки, демонструється найбільша несерйозність. Йдеться зовсім не в першу чергу про іронію, двозначності стосовно “великих нарацій” і “великих ідей” клаптеву цитатність, центонність, нешанобливу комбінаторику, властиві постмодерністському мистецтву. Йдеться передусім про те, що це - мистецтво “суспільства спектаклю” (чудова формула француза Ґі Дебора, що вже потрапила в актуальні статті і ток-шоу). Інакше кажучи, це мистецтво, що заприсяглося своїй необов`язковості. Що б ним не подавалося на публічній арені, все слід брати до уваги лише як уявлення, лицедійство - ні, не як обман, звісно, а як нічим не забезпечену віртуальність у асортименті інших, нітрохи не більше обґрунтованих можливостей. Перформанс - не візуальний чи театральний жанр, а сумарна характеристика всіх культурних жестів постсучасності. Замість атакуючої авторитарності - заспокійлива неавторитетність як нова чеснота»v.

Сьогодні в українському театрі збираються давати п’єсу «Вибори». Себто невдовзі всі ті, хто складає електорат, – тобто живі, неживі (далеко не скрізь є кошти й можливість або бажання перевіряти списки виборців), переміщені на шахівниці десятки тисяч люду, – зможе безкоштовно або за грубі гроші віддати свій голос за тих чи інших віртуально висунутих кандидатів, котрі по всьому вважатимуться обраними. Слово «обраний» ще при початку формування нашої мови співвідносилося в священних текстах (тодішня норма мови) з грецьким гексайретос, тобто вийнятий, виключений, певний, призначений, чистий, святий, та гепілектособраний, відбірний, кращий (за Десницьким). Цілком можливо, що дещо із цих семантичних гнізд стосується і наших майбутніх обранців або їхнього втілення у картках чи інших фетишах, котрі надалі їх представлятимуть. Ці фетиші не слід плутати з традиційними для чиновницьких кабінетів зображень або, по-грецькому, ікон президента.

Хто? Що? А, головне – навіщо?

Але якщо ми стаємо на мову про вибори, то крім відповіді на питання «хто?», треба відповісти на питання «що?» і «навіщо?». Під «що?» я, крийбі, розумію не депутатів, а програму. Бо саме здійснення програми, котра співвідноситься з параметрами національного бюджету, є оптимальним індикатором роботи політика. Але національного бюджету доки нема, бо він за завданням президента має спиратися на податковий кодекс, котрого ще нема. Отже, індикатор роботи політика не зможе з’явитися до початку виборів, а тому й відповісти на питання «що?» також відповіді нема. З цього, за логікою, зрозуміло, що й на питання «навіщо?» відповіді нема, тому що не можна відповісти на питання «навіщо?», коли не відомо, хто і що обирає.

Є ще одне питання – «як?». На це питання можна відповісти в найбільш загальних рисах: адже ми бачимо, що у нас – не театр актора і не театр глядача, а театр режисера. Режисер цілком може помилятись, але тоді йому згодом запишуть творчу невдачу. Проте сьогодні засади «я так бачу» і «не вірю!» є визначальними. Ніхто в театрі режисера в процесі роботи не переймається питанням чому «я так бачу», бо тільки потім з цим розберуться психоаналітики та визначать всі комплекси та складності, а тим часом втрачені гроші й зіпсутий вечір (тобто якийсь період нашого з вами життя) нікого насправді нікого не хвилює. Тому що насправді все діється за законом, котрий ми, по-ленінськи на коліні, самі собі написали. А якщо скаже міністр чи ще хтось із чиновників, яких йому бракує законів, аби пояснити, куди поділись гроші та чому зручніше й вигідніше не тільки відпочивати, але й жити за межами цієї країни, то ми їх ще до наступної сесії понаписуємо, а картки проголосують. І зала не винна, як і легендарні коні. І вітчизну приємніше любити звідти, звідки її люблять, вмиваючись тверезими і нетверезими слізьми, бізнесмени, митці й політики.

1957 року стенфордський соціальний психолог Леон Фестинґер опублікував свою теорію коґнітивного дисонансу. Ідеться про стан розпачу, коли люди бачать, що їхні вірування розбігаються з їхніми діями; як екстремальний приклад, Фестинґер назвав ченця-агностика. Вчений спостерігав у піддослідних глибоко вкорінену потребу позбутися коґнітивного дисонансу шляхом зміни або своїх дій, або віруваньvi. Джеймс Стрейт в статті "Театр виборів" написав: "Вашингтон сьогодні - найбільша сцена на планеті. Це живий театр без рімейків та павз, а ціни на квитки зашкалюють! І найбільше турбує у Вашингтонському театрі те, що ми хотіли б побачити "1776 рік", а нам дають "Дейвіда Коперфілда"vii. В аналогічному випадку в Україні дають не цього видатного штукаря, а Кобзона чи Поплавського. Філософія здебільшого відкидає театр, засуджуючи його як місце для ілюзій та морального занепаду; натомість театр відкинув філософію, наполягаючи на тому, що драма має до діла з діями, а не ідеямиviii.

Неможливість самоврядування

З описаної ситуації невибору / псевдовибору або вистави «Вибори» випливає й неможливість самоврядування: порядкувати на якомусь терені без можливості вибору і здійснювати якісь заходи на основі «не прописаних» чи не працюючих законів при жорсткій адміністративній вертикалі Партії реґіонів, яка тяжіє до тотального контролю на всіх теренах, ­– заняття безперспективне. Крім того, якщо ми погодимося, що нам ідеться не про віртуальне, а реальне самоврядування, то мусимо пригадати, що в селі тривають соціально-економічні революційні перетворення, що до пари подіям останньої чверті 19 ст., ще й на тлі вимирання традиційного села та переформатування сільських господарств. Тому схоже, що в оглядній перспективі сільське самоврядування, про яке йдеться майже протягом усієї доби незалежності, або зовсім неможливе, або воно набере вигляду фермерських об’єднань американського взірця. А цього вже не попустить чиновництво, настановлене правлячою партією, бо теж хоче жити й вчити дітей не в задрипаному загумінку, а дітей вчити там, куди в 19-му ж сторіччі прабатьків гнали злидні.

Сучасне місто також переобтяжене проблемами, котрі гальмують або унеможливлюють поступ самоврядування. Щось схоже на самоврядування можна створювати лише в зонах малоповерхового нового заселення. Там будуть переважно молоді й середнього віку мешканці, звиклі до ділової активності. Цього запалу може вистачити років на 10-15. Але якщо розраховувати міське справжнє самоврядування (а не як чергову спробу владного олігархічного капіталу скинути комуналку на немайновиті верстви населення, звільнивши кошти для своїх надприбутків), то спочатку треба вирішити кучмівське питання «скажіть, яку державу ви хочете, таку я вам і побудую». Після цього треба однозначно на законодавчому рівні розв’язати питання майнові й питання рівності всіх перед законом, бо ніяке самоврядування не витанцюється на тій тваринячій фермі, де «всі тварини рівні, тільки одні тварини рівніші за інших». До пріоритетних у цій галузі належать і соціальні питання. За умов скорочення і старіння населення країни складається ситуація, коли в цілих міських районах, передусім старих районах, маємо багатоквартирні будинки з приватизованими квартирами, в котрих мешкають або люди непрацездатного віку або які використовуються з бізнесовою метою, наприклад для оренди. Тобто, в меркантильному ідеалі, власники приватизованих квартир мали б їх випродати якомусь ефективному менеджерові й укладати з ним угоду оренди, найму. Якщо їхні правовідносини реґулюватимуться законом, котрого досі нема, то орендодавець хутко виселить неплатників, а комірники підуть жити на смітник, тому що при пенсії навіть гривень у 1500-2000 вони зможуть на нове житло залишати не більше 200-300 грн., якщо не примиратимуть голодом при галопуючих цінах на харчі. А це означає, що навіть на новий куток у гостинці вони збиратимуть кілька десятків років, що нереально при нинішній тривалості життя в країні. В цій ситуації, при теперішньому рівні соціального забезпечення, автоматично з’явиться не одна сотня тисяч безхатченків, котрі й сьогодні не мають чим платити за свої мізерні квадрати. А в Україні ж досі нема прийнятної мережі притулків і системного догляду.

І тому, які б високочолі реґіональні професіонали не заволоділи країною, вони змушені будуть дотримуватися законів демографічного, соціального та ін. поступу та законів етнічного розвитку, котрі розраховані не на покращення життя вже сьогодні, як обіцяли Хрущов, Горбачов і Янукович, а на досить тривалу перспективу, що вимірюється життям кількох поколінь. Звичайно, самоуправління бажане, але спочатку слід заспокоїтись і адміністраторам, і партійним демагогам і зважено зробити те в соціальному, економічному та культурному розвитку, що треба зробити в першу чергу протягом кількох десятків років, якщо на наступних виборах нам не забагнеться нової театральної вистави.

i Nicole Dolowy-Rybinska „Opowiesc, tozsamosc, wspolnota”, у вид.: Warszawa, Dialog, 7/8, 2010, str. 240.

ii Пор.: "Между тем реконструкция образных представлений о власти (конкретно действующей и власти как таковой) на уровне массового сознания не является совсем безнадежной проблемой. Если сегодня кто-нибудь и способен справиться с ней, то, пожалуй, философы, историки, филологи и культурологи. Именно они, знающие ту историко-культурную традицию, в которую вписываются данные представления, могут опознать стоящие за ними архетипические прообразы и, соответственно, определить, в каком направлении эволюционирует сегодня массовое сознание российского общества. Итак, не претендуя на окончательность наших выводов, попытаемся в настоящей работе рассмотреть, как и из чего формируется образная основа политического мышления народных масс в России". У вид.: А.В. Захаров «Народные образы власти»: http://www.politstudies.ru/fulltext/1998/1/3.htm

iii Лєшек Колянкевич. Світ культурних дійств. Університетські діалоги №9, вид-во «Смолоскип», 2009, сю 21-23.

iv Пам’ятаймо, що здавна театр був не лише приземленням уявлень про всесвітній лад, космос (мабуть, у такому вигляді з апогеєм у Ваґнера), але і місцем загальних зібрань і спостерігання за цими зібраннями, тобто за видовищем зборів.

v «Вопросы литературы», М., 2010, №1.

vi Emily Lawson and Colin Price "The psychology of change management". https://www.mckinseyquarterly.com/Organization/Change_Management..., JUNE 2003.

vii http://www.opednews.com/articles/opedne_james_st_071027_the__22theater_22_of_ele.htm

viii Martin Puchner. The Drama of Ideas. Platonic Provocations in Theater and Philosophy. ISBN 13: 9780199730322ISBN10: 0199730326.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Триполяризація

«Сырой» закон о выборах

Как нам обустроить Украину?

Виктор Янукович прислушался к совету

Влада опинилася поза контролем суспільства

Реформа по требованию

Сокращение берут в штат

Про єдині правила та корупцію

Акценти з виборів, або Країна неусвідомлених проблем

Избирательное зазеркалье

Дослідження про міські ради: молодь є, жінок - нема

Як зупинити неофеодалізм

Крок назад

«Чесні та прозорі» вибори: як це робилось на Київщині

Итоги местных выборов. Юг.

Від "стада виборців" до народу

Самоуправление в тисках вертикали

Октябрьские лузеры

Бывший мэр Одессы Гурвиц таки оформил в суде свои претензии к подсчету голосов на местных выборах

Избирательный подход

Крыму возвращают право на землю

Місцеві вибори: висновки

Жорстоке поводження і катування: проблема є, а довести складно

Регионалы взяли 11 областных центров

Стомлена країна

Судебные решения против местного самоуправления

ВИБОРИ ПРОХОДИЛИ ВСУПЕРЕЧ МІЖНАРОДНИМ СТАНДАРТАМ (ГРОМАДСЬКИЙ ПРЕС-ЦЕНТР "МІСЦЕВІ ВИБОРИ - 2010")

Андрей Магера: Это худшие выборы с 2004 года

Партия местной власти

Парадокс виборця

Стара політика диктату за люб’язними київськими фасадами

Місцеві вибори очима рядового виборця: "плюс-мінус 25%"

Янукович попадает в ту же политическую ловушку, в которую угодил Ющенко

Майдан в Ирпене под Киевом: сотни горожан вышли на улицы в знак протеста против фальсификации выборов мэра

Типові порушення нетипових виборів

Янукович укрепился на местах

Арсен Аваков: Результат выборов в Харькове зависит исключительно от Януковича

Спиридон Килинкаров: «В Луганске должны пройти повторные выборы»

Надрыв Регионов, прорыв "Свободы" и нарыв "Батькивщины"

Предварительные злоключения

Німецький експерт: «Україна поляризується далі»

Европейские наблюдатели критикуют прошедшие на Украине местные выборы

Експерт: "Влада правлячої партії ще зміцніла. Що далі?

Андрей Магера: закон о местных выборах свою функцию не выполнил

Домінування однієї партії раніше було не притаманним Західній Україні

Шість тенденцій

Thugism, или Большой восточный браток

Вадим Карасьов: не маючи можливості голосувати руками, люди голосуватимуть ногами - виїдуть всі, хто зможе

Итоги кампании: что день вчерашний нам готовит?

Всякая власть есть результат узурпации? Кто неправильно застегнул первую пуговицу, уже никогда не застегнется, как следует

 

page generation time:0,221