В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Миритися важче, ніж сталити обух

Версия для печати
30 сен 2003 года

     В нинішній Україні ми маємо кілька десятків церков і рухів християнського кола, порізнених своєю історією, вченням, політичними орієнтаціями, майновими претензіями, що функціонують в доволі динамічному просторі політичних ігор, суспільних змін та трансформації соціального ландшафту.Нейтралізувати той величезний потенціял об’єднаного християнства, котрий можна було б скерувати на витворення великої й заможної України, – це дуже вдалий та продуманий хід.
     Раз у раз пригадуються сьогодні записані Матвієм слова Єгошуа: “На катедрі Мойсея розсілись книжники та фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть нам, але не робіть, як вони роблять. В’яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть. Усі свої діла вони роблять на те, щоб бачили їх люди; поширюють свої філактери й побільшують свої китиці. Люблять перші місця на бенкетах і перші сидження в синангогах та вітання на майданах многолюдних, щоб люди звали їх: Учителю!” (23:1-7).
     Засада “інакшості”, “інакшебутності” (а ви такими не будьте!) належить до наріжних у вченні Єгошуа. Решта з них – любов, розмежування соціальної та духовної дійсності (Богу – Богове…), послідовність і докладність як основа екзистенції (“Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, то від лихого”, Мт. 5:37).
     Натомість писані койне грецькі тексти, від котрих ми відштовхуємося в розмовах про християнство, належать не Єгошуа, якого вже по-грецькому нарекли Ісусом (уявіть собі, що ми Джорджа Буша називаємо Юрою Кущем, – це явища одного порядку), належать не геніальному мислителю-месіаністу, а записам або перекладам за спогадами учнів (які, за Ренаном, нічогісінько не зрозуміли з його вчення) та інтерпретаціям перших його послідовників, які бачили окремі неверифіковані згортки (Лука) або бачили Його уві сні (Павло). Вже на цьому рівні ми бачимо неоднакові інтерпретації нібито дійсних і гаданих, а також леґендарних (псевдоепіграфи) ранньохристиянських текстів.
     На такій інформаційній основі в різних етнічних середовищах, що характеризувалися різним рівнем соціального розвитку й цивілізації, почали формуватися різні юдео-християнські й християнські громади, мислення яких неоднаково взаємодіяло з місцевими традиціями, звичаями, а то й філософськими школами. З плином сторіч із такої матриці почали формуватися різні християнські школи й напрями.
     А як за три-чотири сторіччя, коли після багаторазової фільтрації почали з’являтися перші збірки, котрі ми сьогодні називаємо канонічними новозаповітними текстами, на історичну арену виходять вже розмежовані християнські громади й церкви (тобто реліґійні інститути), що й досі продовжують ділитися й змагатися між собою. Протягом усієї історії до існуючих громад і церков продовжують долучатися нові, – процес той триває й нині.
     Перші й останні
     Подрібнення – не специфічно християнська риса, бо таке саме явище спостерігається в ісламі, гебрайських віруваннях, тощо. Але в християнстві частіше користуються різними вихідними текстами, а, крім того, дуже відмінний історичний досвід згаданих громад і церков, котрий ще до канонізації основних текстів став надзвичайно важливим елементом інтерпретації християнської ідеології. До цього долучалися ще свідчення Вітців Церкви, котрі інколи користували різними, неверифікованими текстами і дуже вільно трактованими цитатами, що також властиво і самому Новому заповіту.
     Відтак кожна церква і кожна громада мала власну історію християнства, що обов’язково досліджувала, хто куди раніше прийшов (пригадайте суперечку учнів Єгошуа про того, хто перший, а хто останній), хто кого чого навчив, хто старший і т.д. В історії це привело і призводить до багатьох кривавих і дипломатичних конфліктів, воєн, страт (палили, топили, стинали голови, садовили на палю, розпинали), безглуздих економічних починань, котрі коштували країнам несамовитих фінансових втрат. Усе це, звичайно, робили християни.
     Останні кумедні приклади – святкування 2000-річчя Різдва Христового і 2000-річчя християнства. У кожному сучасному закордонному виданні Нового заповіту або Святого Письма написано, що Єгошуа народився за 6-9 років до “Різдва Христового”. Тобто християни просто цей ювілей ганебно прогавили. А християнство почало ширитися після загибелі Єгошуа, тобто ми маємо нагоду ще раз усе це повідзначати через деякий час. Витрачено шалені кошти, усі, кому не ліньки, ходили зі свічками і співали, споруджували пам’ятники, тощо, а пояснити, навіщо все це – нікому.
     В історії теж таке бувало: неодноразово по всьому світі чекали на прихід Месії, Страшний Суд і кінець світу. З цього поставали умови не лише для грабунку і вбивства, а й до заколотів та революцій.
     Політичні засади християнської експансії
     Подібна складна історія ширення християнства й в Україні. Тільки-но ми не вдаватимемося в теорію націєтворення, – це надзвичайно важливе, але осібне питання, – і зупинимося на поступі християнства, умовно кажучи, на українських етнотеренах. Віра до нас надходила з різних джерел, але здебільшого через Північне Причорномор’я, Тракію і Карпати від греків, юдеїв, римлян та ін., що серед них були – згодом – і численні західноевропейські місіонери. З тих часів збереглося трохи імен, що серед них перед ведуть Андрій (радше пізніша леґенда) і бискуп Клемент (принаймні, більше давніших свідчень). Перші тексти були грецькою мовою і, можливо, латиною, а перша Біблія (в розумінні історичних згадок) ширилася ґотською в перекладі Ульфіли серед народів, які тут мешкали. Лишень набагато пізніше з’явився давньоцерковнослов’янський переклад.
     Як і в решті тогочасного цивілізованого світу, у нас християнство розвивалося у різних напрямках в умовах жорстокої боротьбі й гонінь. До відомих вбивць серед історичних персонажів, яких ненавидів і проклинав народ були святі Володимир і Ольга. В драматичній історії церкви, що належить перу митрополита Іларіона, ми читаємо і про початкові конфлікти з грецькою чужомовною елітою, і про двовір’я, тобто про співіснування протягом багатьох сторіч конґломерату з ортодоксійного християнства і двовір’я.
     На нашому християнстві від самого початку тяжко відбилася ідеологічна боротьба у Візантії, а згодом і в Москві.
     Протягом історії великі терени України належали до різних державних утворень, де переважали різні державні реліґії. Тому, якщо говорити про народ України як суперетнос, то ми не маємо права залічувати його лише до східної ортодоксії або західного католицизму. Бо і ортодоксія була неоднакова, і католицизм траплявся у відмінних проявах монастирських культур і течій. До речі, як сміливо виснувала в своїй блискучій останній праці “Паралельний світ” Наталя Яковенко, поява антагонізму “свій-чужий” в системі “православ’я–католицизм” – явище у нас дуже пізнє, накинуте протистоянням Польщі й Литви та Московії.
     Коли ми говоримо про долю християнських церков і рухів в Україні, то маємо на оці переважно православних, католиків і, трохи меншою мірою, уніатів. Але нам не треба забувати – і це чудово довів пан В. Любащенко в своїй праці – про потужний вплив протестантів на формування національної культури в Україні та про їхню роль в боротьбі за українську мову. До речі, і до  визнаних початків протестантизму у нас в XV-XVI ст. були богуміли, котрі (за Єфремовим) дали чимало з тієї давньої літератури, котру нині приписують православній церкві, були різні центрально-европейські християнські громади (які за Кавтським справили ідеологічний вплив на всю подальшу історію Европи) та низка надзвичайно сильних громад месіяністичного кола (цього питання ми зараз не чіпатимем).
     Усі ці давніші й більші церкви, й новіші та менші громади, які, щоправда, мали часом більший вплив у реґіонах, формували власний історичний християнський досвід залежно від того, в якій частині розтерзаної України вони жили. У кожному разі спільне було те, що більші християнські церкви, як правило, співробітничали з чинними урядами (або з чужими урядами, які прагнули дестабілізувати ситуація в Україні) і всіляко сприяли цькуванню та фізичному винищенню менших християнських церков та рухів.
     Християнський модерн української влади
     Цей стан зберігся і за більшовизму, бо комуністи переважно – в певних рамцях – дозволяли ті церкви й рухи, котрі мали свій центр у Москві, що давало змогу формувати верхівку з працівників штатних або позаштатних працівників спецслужб та проводити радянську політику в церковному будівництві. Остання означає, що тільки ті священики могли працювати, які співпрацювали зі спецслужбами і владою.
     Знову ж таки, всі ці церкви писали свою історію християнства й виховували своїх послідовників на власному масиві репрезентативних текстів, що протиставлялися решті текстів у християнському світі.
     Завдяки цьому влада не лише за радянської доби, але і в незалежній Україні маніпулювала церковним життям, використовуючи це як один із важелів контролю суспільних рівноваг і дисбалансів. Особливо це очевидно сьогодні на потуранні самочинства тим чи іншим патріархатам. Всупереч Конституції державні свічконосії та більшовики-молільники перерозподіляють національні засоби для оплати власних політичних преференцій, що, з погляду закону, є зловживанням службовим становищем. Бо “пожертви” і “доброчинства” і Президент, і міський голова, і депутати роблять не коштом власного сімейного бюджету, а коштом податкодавців, яких ніхто не спитав, котру з багатьох десятків церков вони хотіли б підтримати. До речі, за Конституцією людина в нас має право бути й атеїстом, а атеїст, можливо, дозволив би самим вірникам будувати собі все, що їм заманеться, а скерувати засоби на розвій шкіл, бібліотек, кількість і якість яких у нас катастрофічно зменшується, тощо.
     Отож, в нинішній Україні ми маємо кілька десятків церков і рухів християнського кола, порізнених своєю історією, вченням, політичними орієнтаціями, майновими претензіями, що функціонують в доволі динамічному просторі політичних ігор, суспільних змін та трансформації соціального ландшафту. Іще один фактор: пристосування до постмодернового розвитку та молодіжного вибору. Я маю на увазі зростаючий авторитет різних форм протестантизму.
     Власне, сьогодні мало кому йдеться про наріжні християнські настанови. Ну, скажімо який політик сьогодні в Україні дотримується засади “Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, то від лихого”. Чи можна на цій підставі сказати, що в нас нехристиянська держава?…
     Нейтралізація християнства на теренах України
     Враховуючи таку різну історію, і політичну зацікавленість багатьох структур в країні й за її межами маніпулювати християнським життям, аби відвернути енергію мільйонів людей на справи, що до ХРИСТИЯНСТВА та вчення Єгошуа не мають ніякісінького стосунку, ми не можемо в оглядному майбутньому говорити про церковне примирення. Тим більше, що в соціальному пляні на нас чекають економічні потрясіння в зв’язку з гаданим вступом до СОТ і наближенням до ЄС як до варіянту ґлобалістичного комунізму, а також в зв’язку з докладанням зусиль владними елітами до утворення якогось пострадянського союзу, а це однозначно призведе до потужних протистоянь проукраїнських і проросійських церков і рухів. Щоправда, в останньому випадку можна бути більш спокійним, бо вони майже всі русифіковані й більш-менш нейтральні.
     Процес віртуального церковного узгодження мав би плануватися, про що мені випадало писати й виступати ще на початку 90-х років, на перспективу понад тридцять років. Треба було б всю систему шкільництва в черговий раз змінити (я маю на оці гуманітарний блок), збудувавши навчання на спільній для різних етносів гуманітарній спадщині, наголосивши на спільних реліґійних першотекстах в системі цілої низки конфесій. Колись ще й пан Жебровський з київської педагогічної еліти підтримав цю ідею. Та ба. Ідею поховали.
     Треба було б дотримуватися конституційної настанови й не давати церковникам впливати на державне життя, як вони не дають – і цілком слушно – впливати державі на своє життя. Слід було б зосередити увагу суспільства й заохочувати його не стільки деклярувати християнство, скільки жити за заповітами. Бути іншими. Тримати слово. Тим більше обіцянку. Бо все решта від лихого. Ще й вітчизняний політикум відверто щодня демонструє свою зневагу до цієї проблеми чи, радше, власне бажання все залишити на своїх місцях. Нейтралізувати той величезний потенціял об’єднаного християнства, котрий можна було б скерувати на витворення великої й заможної України, – цей дуже вдалий та продуманий хід. А тим часом від держави знову невдовзі може залишитися на довгі віки лише історична назва. А про об`єднане християнство в нас можна буде покинути думку назавше, бо яке ж то християнство, що виступить проти волі власного народу…

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Материалы по теме
Проект "Украина"

Мифологема «цивилизационного выбора» и ее роль в современной пропаганде

Східні європейці чи західні слов’яни: проблеми ідентичності у Центрально-Східній Європі(II)

Східні європейці чи західні слов’яни: проблеми ідентичності у Центрально-Східній Європі(I)

Атеисты - народ плечистый

Тайны пост-апостолов

Ортодоксы у врат перемен

Національна ідентичність: чи варто від штучних утворень очікувати автентичності

Симулякри несвободи

Національна ідея в українській інтерпритації

Тринадцатый вызов: на пути к катарсису

Внутрішньонаціональні поділи в Українi

Ксенофобія в Україні: статистика взаємної неприязні

История, обреченная учить

Рабий бизнес или Res publica?

«Украина – не Россия»? - реакция на сообщение о публикации новой книги Л.Кучмы.

Що знають соціологи про національні почуття

Семь «Я» украинского «Мы»

Українська ідентичність: важкий крок до амбіції

Украинская мечта и сон разума

Заморочена ідентичність.

Самоидентификация будущим

Перекресток цивилизаций

Знаково-символические аспекты «национального проекта» РФ и возможности их использования при формировании новой украинской идентичности

О государственной стратегии формирования национальной идентичности в России

Немецкая идентичность - прошлое и настоящее

Споры вокруг европейской конституции

Что значит “быть русским”?

Русские в странах Балтии готовы идентифицировать себя скорее со страной проживания, чем со своей национальностью

Таджики – не арабы!

Сусіди України коментують підписання угоди про створення ЄЕП

Піар-леґенда

ЕС как клубок геополитических опасений

Європейська ідентичність: факти і вимисли

Острахи та сподівання європейських націй на порозі ЄС

Фантоми української та європейської ідентичностей

Этнокультурный ренессанс на постсоветском пространстве

Идентичность в России: «Мы наш, мы новый мир построим?…»

Украина – не Белоруссия

Казахский выбор: «зов крови»

Грузия - Европа или Азия?

Армяне – нация третьего тысячелетия?

Маленькі нотатки про великий Конгрес

Миротворцы не гарантируют Украине место под „западным солнцем”

Дні українства в Україні

Подорож до пост-модерної ідентичності: чи Україна разом з усіма?

Парадоксы американского национализма

Зал периодики

В гостях у БИНТЕЛ — Майкл Блейзер

Ще про нефальшивих ветеранів. Божа кульбабка

Другой день. Почему 8 мая для Украины важнее 9-го

Нужна ли стране национальная идея

Історик Станіслав Кульчицький: після цієї війни українці позбудуться відчуття малоросійства

Для чого нам декомунізація? Чотири уроки французького професора Мельника

Україна «декомунізується»: пропаганду комунізму й нацизму офіційно заборонили

Перевинайдення Галичини

Мастер брендов и основатель компании FEDORIV рассказал, какой должна быть украинская национальная идея

Украинцы еще себя покажут

Наша Стіна. Тільки україноцентризм здатен захистити нас від утрати державності

О том, почему украинцы сейчас не могут стать богатыми: мнение экономиста

«Русская весна» 1918 года. Украину присоединяли к СССР под лозунгом «Смерть украинцам!» (+фото)

ПОСТКОЛОНІАЛЬНА УКРАЇНА. Частина перша

Немецкая идентичность в опасности?

Как Украина стала Литвой

Нация «Украина». Что мы должны о себе знать

Європейський «генний код» Донбасу

Новояз Украины, или Как мы стали говорить

Дивний "русскій мір"

Юрий Андрухович: Украина сражается за ценности, Европа думает о цене

АГОНИЯ РОССИИ

Молдавский политолог: "Украинский мир" оказался сильнее "русского"

Льйоса: Боротьба українців важлива для свободи у всьому світі (КОНСПЕКТ лекції)

Утраченные ориентиры

Битва за місце в історії

Куди веде вулиця Леніна?

По морали военного времени

Сім очікуваних несподіванок

Чому русскіє ненавидять слов’ян

Постала нова Україна. Путін програв стратегічно

Все мы украинцы

Любити й не питати, за що...

Інший Донбас. Європейський слід

Психология памяти, или Почему восточные немцы с теплом вспоминают о ГДР

Політика історичної «амнезії»: недозволена розкіш

Про політику пам’яті

Чи брешуть рейтинги? Цінності українського суспільства та передвиборчі очікування

Приметы победителя: сети, конструктивизм, эмансипация

Трансформация коммуникаций: от коммуникации империй до коммуникации граждан

Код нации

НАРИСИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: СЕК`ЮРИТИЗАЦІЯ

«Зробити всіх «росіянами»!»

Нариси української ідентичности: сенсуалізація

Структурная теория коллективных идентичностей и проблемы России

"Де закінчується Україна, яка не Росія? На якій області?"

Донецьк, ще є час перемогти!

Сергей Грабовский. «Доктрина Брежнева–Путина»: новая редакция

Українське ХІХ століття: асиміляція неможлива

Как жить в одной стране с людьми Донбасса?

 

page generation time:0,108