В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Привид панславізму

Версия для печати
24 фев 2005 года

Різні слов’янські народи протягом віків винищували однин одного інколи з більшим успіхом, ніж чужі етнічні групи. І річ навіть не в тому, що найбільші слов’янські держави сьогодні є поліетнічними утвореннями, а в тому, що в межах цих утворень спостерігається разюча ментальна стратифікація і поляризація

Навальна експансія ґлобалізму трапила зненацька багатьох учасників світових процесів і їхніх сателітів, котрі досі намагалися провадити власну гру. Європа у відповідь на переважно американську ґлобалізацію, підперту мілітарною потугою, швидко об’єдналася в аморфне утворення на кшталт того, якого зрікся в 1806 році останній імператор Священної Римської імперії Франц ІІ, що став імператором Австрії як Франц І. До речі, частина українців однією ногою в тому утворенні побувала, і, нібито, особливого захвату не висловлювала, хоча більшість наших тодішніх попередників жила в Росії в набагато гірших умовах з перспективою цілковитого винародовлення.

Глобальні виклики та реакції

Попри свою аморфність і туманні перспективи, Євросоюз час від часу намагається очолити процеси, що ведуть до панування економічного прагматизму в американській інтерпретації на полі захисту тих чи інших реґіональних інтересів, наприклад, у металургії або на ринку харчових продуктів. Натомість решта світу відреаґувала на ґлобалізацію або примноженням кривавих локальних воєн, які мовою політичних шулерів називаються локальними конфліктами та гарячими точками, а мовою політичних босяків – зачистками, місцевими етнічними чи кримінальними розборками, тощо.

Серед відомих у нинішньому світі ґлобальних реакцій, однак, треба назвати в першу чергу активізацію рухів у культурах, котрі спираються не на філософію прагматизму, а на низку ідеалістичних філософій, релігійних систем з моделями дії, що походять не зі зламу 19-20 сторіч, а нараховують сотні або й тисячі років. Отож маємо (в довільній послідовності) різні форми месіанізму – пантюркізм, панісламізм, панарабізм, ряд мілленістичних рухів, неокомунізм, і таке інше. Усі вони ніяк не витлумачуються за допомогою логічного інструментарію, а є просто органічною (здоровою чи нездоровою) реакцією етнічних та суперетнічних утворень на зовнішні виклики. Власне, форми такої реакції залежать від дуже багатьох факторів, що обов’язково включають і етнопсихологію, і характер стосунків між конкретною цивілізацією та культурним осердям.

Цікаво на цьому тлі простежити, як за останні двадцять років прокинувся російський месіанізм, підпертий сервільною церквою, і цілі інститути й інституції почали братися до іраціональних тлумачень російської національної ідеї, поширення уявлень про Москву як Третій Рим, євроазійських марень (з різними ЄЕПнутими модифікаціями), а відтепер – і чесько-німецької романтичної ідеї панславізму з виразним пріоритетом Росії. До речі, серед прихильників ідеології російсько-центричного панславізму в 19 сторіччі ми не в останню чергу бачимо єзуїтів, масонів, близьких до охранки православних кіл. А в двадцятому сторіччі починають домінувати панславістські сни про гегемонію на Балканах, контроль Середземномор’я тощо, які органічно переросли в сталінську, а потім і брежнєвську схему радянської закордонної політики.

Сьогодні чимало солідних вчених у світі, передусім у слов’янському, пишуть про абсурдність цієї концепції. І ось чому. Такого поняття, як слов’янська спільнота, що визначалася б специфічною мовною, культурною, релігійною, ментальною та єдністю, –немає. Генеза слов’ян з цілковитою достатністю не з’ясована, хоча і з цього приводу існують різні, навіть взаємовиключні теорії. Історичної спільності не було майже на всіх рівнях, бо різні слов’янські народи протягом віків винищували однин одного інколи з більшим успіхом, ніж чужі етнічні групи. За останні два сторіччя навіть російсько-української взаємодії ми бачимо, як один народ робив (і робить) усе можливе для винародовлення іншого.

Примарна єдність змішаних етносів

Якщо сьогодні говорити навіть не про загальнослов’янську єдність, а про один окремий етнос, наприклад український, то не можна не згадати про такого видатного вітчизняного вченого, як Хведір Вовк, котрий писав: “Досить уже найповерховішого ознайомлення з історичною долею території сучасної України, щоб не сподіватись від сучасного її населення особливої чистоти етнічного типу. Поминаємо вже те, що в наш час немає, мабуть, ні одного племені, яке заховало б повну чистоту раси. На такій території, як Україна, що на протязі багатьох віків служила, так би мовити, битим шляхом для всіх масових рухів народів з Азії до Європи, населення не могло не мінятись щодо свого складу, мусило затримувати в собі сліди попередніх етнічних верств. Ясна річ, що наслідком цього не могла не з’явитись певна змішаність етнічного типу її території. Певна річ, що означити характер цієї змішаності та вияснити, хоч до певної міри, ті етнічні елементи, що з них склалося сучасне населення України, можливо тільки шляхом складного антропологічного аналізу…” /Хведір Вовк “Антропологічні особливости українського народу”, – першодрук 1916 року; див.: Хведір Вовк. Студії з української етнографії та антропології. К., “Мистецтво”, с. 7/. Такий самий стан з багатьма слов’янськими народами, наприклад з болгарським, чеським, але, либонь, найбільше – з російським народом.

Але річ навіть не в тому, а в тому, що найбільші слов’янські держави є, власне, поліетнічними утвореннями. В межах цих утворень спостерігається разюча ментальна стратифікація і поляризація. Спитаймо прибічників союзу трьох братніх слов’янських православних країн Росії, Білорусі та України, чи, власне, чудернацького соборного єднання, як вигадали пани Путін та Лукашенко: “Що будемо робити з не-росіянами, не-білорусами, не-українцями?” Православ’я у цих країнах розшарпане на низку уламків на підставі церковних установлень і політичних чинників, що вкупі ніякого відношення ні до православ’я, ні до Нового заповіту не мають. Крім православ’я, в цих країнах є десятки інших християнських і нехристиянських конфесій. Атеїзм гарячі голови також ще не скасували. Отже, містична загальнослов’янська ідея в системі цих трьох держав не спрацьовує.

Крім загальнолюдських ідеалів, сьогодні нічого не єднає такі умовні групи, як східні, західні та південні слов’яни. Тим більше, що під тиском посткомуністичних правителів та потужного військово-промислового лобі з СНД шлях Україні, Білорусі та Росії на захід перекритий на довгі десятиріччя, а західні та південні слов’яни тим часом прискорено вестернізуються. Це чи не в першу руку відбивається на ментальності народів та характеристиках цивілізації, роблячи панславізм, тим паче в нинішньому нео-православному оформленні, ще більшою, хоча й не безневинною, химерою.

Гарячкова діяльність правителів країн-сусідів ЄС, скерована на ревізію існуючих державних засад на дво-, три-, чотиристоронніх і більше основах свідчить лише про одне: старі структури та ідеології мертві, а виробити нові ніяк не вдається. Бо історія пишеться через вільний розвиток суспільства та економіки, а не через броунівський рух псевдоеліт і перерозподіл сфер впливу на те, що називається неконкурентноспроможним виробництвом і нефункціональним державним апаратом. У псведоеліт один шлях: в Росії – війна та зовнішня експансія, в Білорусі – репресії, в Україні… Але Бог, здається, любить Україну і не доведе, аби й вона ЄЕПнулась. Бо маємо сьогодні останній шанс Україні відродитися.

Союзи та перспективи

А тепер – логічне й сакраментальне питання: “То як же нам у світі жити й з ким єднатися?” І знову ж таки, нам треба покинути емоції й спокійно спочатку поміркувати “хто є хто” і що ми маємо на оці, прагнучи якогось єднання.

Досягненнями дев’ятнадцятого й двадцятого сторіч до Другої світової війни є мультидисплінарне вивчення слов’янського питання, починаючи від доби романтизму й пост-модерну. На той час вдалося знайти й окреслити інструментарій, приблизно розібратися з термінологією, запропонувати шляхи й методи дослідження слов’янства як умовного євразійського явища на додержавному рівні, довести неспроможність, безглуздя й безперспективність расово чистих держав, лишивши на совісті поетів, реліґійних діячів і політиків продукування міфів та ефемер, котрі наука досі не може ні визначити, ні прорахувати, але котрі за цей час коштували людству сотні мільйонів життів, покладених на реалізацію пан-ісламізму, славізму, германізму тощо.

Досягненням доби пост-модерну з її схильністю до ревізії спадщини модерну, аналізу наукового інструментарію та термінології, з її разючими здобутками в галузі етнології, археології, історії церкви, викриттям прихованих рушіїв етно-політичних процесів є тенденція – принаймні в теорії – переходу до мультиполярних і поліцентричних цивілізаційних взаємодій на зовсім іншому ґрунті. Зміна етнічної структури держав внаслідок чималої низки факторів, зокрема міґрації, доведена зміна і переорієнтація етнічних кодів (дослідження слов’янських меншостей у США і Канаді довело пришвидшення темпів асиміляції в 2–4 поколіннях, щоправда, у різних народів це відбувається по-різному).

Наприкінці минулого віку й на початку цього сторіччя поети й політики остаточно сформулювали міф про існування національної ідеї, плутаючи визначення нації з характеристиками держави й не враховуючи особливості держав з поліетнічним і багато культурним населенням. І досі жоден політик – від блазня до президента – не пояснив ні власну риторику, ні державні документи, що вряди-годи споряджаються. У США, наприклад, може йтися про загравання з слов’янським елементом під час виборчої компанії, хоча й там злагоди між братами-слов’янами нема аніякісінької. А от в Європі чи Євразії заклики до панслов’янства – нонсенс, якщо не авантюризм. Наразі має просто йтися про якісь системні цивілізаційні дії, які стануть оптимальною відповіддю на сучасні виклики, передусім ґлобалізаційні. З цього погляду, на мою гадку, і СНД, і Єдиний економічний простір – не вихід для України, бо майже в усіх галузях економіки, і в науковій практиці, і в соціальних проявах маємо в цьому товаристві лише тоскну безвихідь минулого сторіччя на тлі російського гегемонізму.

Щодо Заходу, то, попри формальний союз, ми, звичайно, бачимо його неодностайність і неоднорідність. І цю тимчасову особливість треба використати негайно, не стільки змагаючись за те, кого б наздогнати або випередити, скільки використовуючи ті ресурси, які просто лежать на поверхні.

Це туризм (включно з реліґійним, екстремальним і зеленим). До речі, корисно з цього погляду вивчити досвід католиків і протестантів. Створити міжнародні літні освітньо-відпочинкові центри, передусім для тих, хто спеціалізується на вивченні української цивілізації. Ми собі погано досі усвідомлюємо, що Україна – історичний осередок цілого ряду світових реліґійних рухів (що з них для туризму лишень трохи використовується хасидизм), що в центрально-східній Європі різні форми християнського, юдейського протестантизму, дуже цікаві схизми, відлами сабатіанства й франкізму тощо впродовж століть входили до схем перекрою Європи. Адже це чудова культурно-просвітницька програма, котра лежить майже на поверхні! І це має спростувати скептичну характеристику відомого історика Пьотра Вандина, буцім Центрально-східна Європа “доволі непопулярний реґіон”.

Щоправда, у нас ця справа упирається в певні перепони, але не стільки у брак п’ятизіркових готелів, скільки у відсутність ефективної організації. На часі створення програм комплексного вивчення проблематики центрально-східної Європи з залученням в першу чергу науково-освітнього потенціалу країн цієї зони. Цю смугу від Балтії до Чорного моря (і далі – до Середземного моря) мало хто вивчав як окрему проблему, хоча протягом тисячоліть саме в цьому казані варилося багато з того, що визначало потім обличчя континентів. “Дзеркало тижня” (16 жовтня 2004 р.) вже повідомило (стаття Дарини Сніцаревої, с. 14) про створення Центрально-східноєвропейського віртуального університету за підтримки “ЮНЕСКО та п’ятнадцяти університетів із дев’яти країн Центральної і Східної Європи”. Про потребу такого закладу – за взірцем американських і російських аналогів – мені випадало неодноразово говорити впродовж останніх п’ятнадцятьох років…

Ще один можливий крок – системне створення (зокрема, платних) українських гуманітарних ресурсів на Інтернет-сайтах. Цілком реальне створення на базі чималих наявних можливостей міжнародного постійно-діючого форуму молоді світу (старший шкільний вік і студентство), який, зокрема, продукуватиме схеми взаємного сприйняття насельців майбутнього. Цей форум можна організувати за міжнародного сприяння – через фонди, що підтримують створення структур, які вирішують проблеми ґлобалізації інтересів молоді всього світу, Інтернет проекти, публікації, консультації, відпочинок, дозвілля, тощо. Це могло би бути також вироблення спільних міжнародних гуманітарних проектів, наприклад, в галузі археології, архівістики.

Знову й знову треба звернути увагу на те, що у нас цілковито перекрито торгівлю друкованою продукцією з країнами центрально-східної Європи. Нинішня державна псевдоеліта, що утворилася з касти радянських “слуг народу” (своєрідне повторне використання особливо цінних ресурсів), повністю переорієнтувала український ринок ЗМІ та друкованої продукції на Росію, на попсу, шляґери, блатну музику й літературу. Але це й зрозуміло, бо це субкультура саме слуг, а не народу, тобто псевдопанів своєї ойкумени. Тому до активної мультикультурної взаємодії з європейською спільнотою необхідно братися якнайшвидше, в першу чергу, у таких галузях, що в усьому світі здатні давати порівняно швидко грубі гроші, які, в свою чергу, зможуть частково йти на розширення культурних контактів.

Чому, як мені здається, саме зараз не треба допомагати політтехнологам і практичним політологам відпрацьовувати гроші за просування російсько-православної ідеї панславізму? Тому що Балто-Чорноморське пасмо фізичного, економічного та культурного етноконтакту було коли позитивним, а коли й неґативним активним чинником нашого життя упродовж тисячоліть, тоді як чоломкання з Росією у рамцях уявних сімейних стосунків усталилося лишень після нетверезої дипломатії сімнадцятого сторіччя. На відміну від панславізму, в Балто-Чорноморському напрямі йдеться про реальний поліцентризм і мультикультуральність.

Ця нова зона прикордоння може виявитися несподівано дуже плідною для нас в інтелектуальному, духовному відношенні. Згадаймо про роль прикордоння в античні часи, у Візантії, у Каролінґів, а також про роль периферії при збільшенні державницько-кримінального тиску в центрі. Не забуваймо, що і Східна римська імперія, і Московія/Росія формувалися як центр, зміщений на периферію, після чого починалася звичайна зміна кодів культури. Сьогодні ж настав час саме нам продукувати власні ідеї, іти власним шляхом, а не перетрушувати надбання з чужинських служб, приставлених вершити долі великих народів.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Материалы по теме
Проект "Украина"

Славянская экономическая интеграция: как реализовать незадействованный потенциал?

Славянская экономическая интеграция: что взять из мирового опыта?

Славянский мир: истина – на дне

Славянские исследования: у нас и у них

Славянская экономическая интеграция? Почему бы и нет!

Східні європейці чи західні слов’яни: проблеми ідентичності у Центрально-Східній Європі(II)

Східні європейці чи західні слов’яни: проблеми ідентичності у Центрально-Східній Європі(I)

Трудовые миграции в славянском мире. Новый элемент культурной коммуникации или повод для ксенофобии

О том, чего мы не хотим, но скоро сможем

Окончательно «европейские», но все же славяне

Славянское европейское пространство: сила и слабость аморфных структур

Славянство между Востоком и Западом

Российские приоритеты для славянской Европы

Секрет слов’янських народів

Слов'янське "коло" Євросоюзу: питання доцільності та перспектив

Присмак слов’янської цивілізації

Славянский мир и цивилизационная общность: ойкумена или идеологический выбор?

Старі міфи і новітні ілюзії

Зал периодики

О роли Польши в украинском кризисе

Нова прем’єр-міністр Польщі: жодних емоцій, лише справи

Навіщо Меркель їде у Братиславу

Гжегож Колодко: Україні не варто занадто сподівався на іноземний капітал

Досвід Сербії щодо євроінтеграції може бути корисним для України

Украина, не Россия

Мечта Чубайса сбылась у соседей

Городишко миллиона туристов

Бальцерович опасается, что Польша повторит судьбу Греции

ПОЛЯКИ О СЕБЕ В ЕВРОСОЮЗЕ: "НАША СТРАНА - ОБЪЕКТ НЕОКОЛОНИЗАЦИИ"

Даріуш Вояковський: радикальність лівих і правих в ЄС вичерпується тоді, коли вони дістаються до влади

Символическая скрепа славянской интеграции

Чужая страна

"Мы задели интересы на сумму более 1 млрд. левов"

Бренд успіху

Росії треба усвідомити, що Україна не є інструментом відродження імперії – євродепутат Донскіс

Совок и мигранты: опыт анализа массового сознания

Польский взгляд

Бжезинський та міністри Вишеградської групи обговорять регіональну стратегію на форумі GLOBSEC

Рискованная игра Польши с евро

Гуманитарный кризис – 2012: попытка обобщения

«Многие выходят с лозунгами "Польша – для поляков"»

Чеські мовознавці радяться з народом

Краків переживає технологічний міні-бум

"Югостальгия": почему сербы скучают по Югославии

Міхаель Мозер: «Доки Україна представлятиме себе як країна, в якій не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трошки іншою Росією»

Хандра демократии

«Православный СССР», или Кому нужно объединять Украину и Россию

У Польщі успішно ліквідовують прірву між багатими й бідними регіонами

Єжи Бузек: «Порятунком для Києва від «газової пастки» Кремля може стати Угода про асоціацію з ЄС»

«Восточное партнерство»: Украину все еще ждут в Европе

Чи увійде Україна до нової Речі Посполитої

Об истории умалчивают

Сербию возглавил националист

Таки закордон: у Болгарії борються європейське і проросійське начало

Останній бастіон України в ЄС

Словакия вошла в левый поворот

Минск громко хлопнул европейской дверью

Польща над демографічною прірвою. Чи допоможуть українці?

Помилка програми термінової допомоги

Словакия возвращается к социализму?

Восточной Европе грозит раскол

Повернення проросійського прем’єра

Нет работы украинцу - нет и чеху

Економіка потребує підтримки... культурою

Торг по-сербски

Сербия станет кандидатом на вступление в Евросоюз

У парламентарів Чехії тепер менше привілеїв і більше відповідальності

После саммита Украина-ЕС

Поляки рятуватимуть єврозону – мільярдами євро

 

page generation time:0,494