В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Еліта в поводирі не готова

Версия для печати
23 дек 2003 года

Ми цей вихід шукаємо далебі не вперше, навіть у самостійній Україні. Наразі – по-модньому, як казав класик – намагаємось роздивитися його в царині еліт. Але, перш ніж шукати, варто з’ясувати, що ж таке еліта

 

 

У сьогоденному, запозиченому на Заході значенні, еліта – це група або клас, що має вищий інтелектуальний, соціальний або економічний статус. Відповідно існує (дійсно або віртуально) наукова й гуманітарна, адміністративна та політична еліта, еліта, що представляє клани, які реально керують економікою. За різними західними уявленнями, які собі перейняли вітчизняні політологи й деякі культурологи, ці еліти формують реалії й визначають майбутнє національного розвитку. Тобто теоретично в кожному структурованому фрагменті суспільства є група якихось я, котрі виконують роль проводарів у державі. Такий собі постмодерновий політеїзм, коли поліморфне божество закріплюється за певними напрямками діяльності, завдяки чому відбувається їхня сакралізація.

Власне, в умовах сакральних побудов йдеться не про істинність означень,а про віру в їхню істинність. Це відбувається, приміром, у складних ієрархіях книжних релігій. Але оскільки наше суспільство секулярне, то така знакова фіксація еліти можлива лише в писаннях теоретиків, а не в бистроплинні нашого життя.

 

Еліта з обойми

 

За радянської доби такого поняття, як еліта, на офіційному рівні не існувало. Була група (в позитивному і неґативному розумінні; в останньому випадку її, як правило, фізично знищували). Були груповоди та груповодство в царині виконання якихось конкретних завдань, накреслених за вказівкою партії. Явищем, близьким до нинішнього трактування терміну еліта, була групівщина, котра також підлягала осуду або знищенню. Натомість у дисидентських або опозиційних колах, як у середовищі вихованих і освічених людей, такого поняття, як еліта, не було.

Якщо, наближаючись до нашої теми, вести мову про творчу інтеліґенцію в природничо-технічній та гуманітарно-мистецькій сфері, то за радянської доби офіційні еліти зі згаданих причин не називалися, а були просто провідні колективи вчених і т.д., а в літературі, приміром, у розмовній мові були такі поняття, як поети/прозаїки з обойми. Це групи письменників, котрим особливо довіряла партія і держбезпека, і творчість яких мала визнаватися взірцем, а самі автори згадувалися при першій-ліпшій нагоді або й без неї.

Єдності в обоймах, як правило, не було, а якимись владними повноваженнями їх не обтяжували, бо не вважали за потрібне. І це при тому, що серед різних обойм траплялися, поруч з кар’єристами і лакузами, особистості справді непересічні, видатні. Просто обойми знову ж таки до нинішнього розуміння еліт не пасують.

Усі ці групи та колективи не мали власної виразної ідеології, зосереджуючись переважно на фахових заняттях, дихаючи тим, чим скажуть дихати, або що вигідно вдихати і видихати для безпосереднього зиску та кар’єри. Вони не були ідеєносними в розумінні етногенези й нерідко поступалися неформальним провідникам. Гурт навколо Івана Світличного, наприклад, не належав до груп, колективів і обойм, але його ідеї та ідеї його безпосереднього оточення протягом десятиріч визначали формування тієї ідейної спадщини, на котру спирається й теперішня наша культура. Саме гурт ірпіньських перекладачів і теоретиків перекладу (зокрема, Кочур, Паламарчук, пов’язаний з ними Лукаш та ін.) визначив напрямні розвитку перекладарства в Україні, а не офіційна університетська чи псевдоакадемічна шатія. Така сама ситуація в галузі художнього скла, малярських шкіл, реліґійних шкіл (можна було б багато цікавого розповісти про підпільну роботу над перекладами та інтерпретацією такої наріжної для нашої культури книги, як Біблія).

Термін еліта, елітний в цьому розумінні не треба плутати з окремими видатними особистостями, яких також називають представниками еліти, бо функції та функціонування еліти й видатної особистості у суспільстві різні. Щодо видатних особистостей – ще в дев’ятнадцятому сторіччі існували різні теорії героїв, а Емерсон писав про репрезентативних людей, що набагато слушніше.

 

Справжденність інтелектуальної еліти України

 

Отже, термін еліта прийшов до нас із Заходу з постмодернізмом і ґлобалізмом, особливо з ґлобальним брендинґом, бо сама методологія брендинґу передбачає виявлення так званих локальних еліт і взаємодію з ними (аж до нейтралізації – згадайте Балкани або нинішнє ставлення до східного базару як етнокультурного феномену). Те саме зараз пророблює з Україною Росія та, у меншій мірі, США.

Для культурних інтервентів теорія еліт і взаємодія з елітами вигідні ще й тим, що не доводиться занурюватися в нетрі національного індивідуалізму та боротися з законами громадянського суспільства. До речі, це одна з головних причин, чому громадянське суспільство в Україні – це й досі вічна ідея „за обрієм”.

А що ж насправді було у нас заміст еліт? До місця тут буде згадати приповідку радянських часів. Коли ви часто згадували у розмові я, вам нагадували, що я – то остання літера в абетці. І хоча в старослов’янській мові займенник азъстояв набагато ближче до початку, справи й тоді вирішувало або віче, або церковна громада, череда, паства. Коли Іван Дзюба, виступаючи нещодавно у Центрі ім. Разумкова, говорив, що у нас неслушно акцентують еліти, він водночас стверджував, що ідеєносними були плебеї та плебс. Але то не у нас, та й спочатку плебсом були просто прибулі містяни, а плебеї згодом ототожнювалися з посполитим людом. В дійсності громада лише берегла традиції й ритуали, а на різних щаблях етнічних еволюцій ідеєносними були кластери, тобто сукупності певної конфіґурації, які складалися з певної  кількості я.

Таких ідеєносних груп у двадцятому столітті було чимало, хоча в певні періоди за більшовизму їх регулярно зводили зі світу, – вони утворювалися довкола різних наукових і навчальних закладів (університети, колеґії, училища), окремих видатних родин (Старицькі, Лисенки, Косачі, Драгоманови, Білецькі, Крушельницькі, Кричевські, тощо), театрів, творчих майстерень (Бойчук, Горська), часописів („Українська хата”, „Літературний ярмарок”, „Нова ґенерація” та ін.), товариств (передусім товариство ім. Шевченка і „Просвіта”), літстудій, гуртків тощо.

Ці групи складалися з людей здебільшого зі схожими поглядами, котрі берегли і розвивали мову, плекали характерні особливості українського стилю в архітектурі, в малярстві, в різьбі, в естетиці, в етнографії. Археологи накопали величезну кількість доказів брехливості офіціозних історичних концепцій, про що відверто писати можна лише тепер. У галузі музики (не радянської музики, і не естради) та музичного виконавства, а за останні півсторіччя і в галузі балетного мистецтва українці стали ширше відомі в світі, створили низку шкіл в різних розвинутих країнах (на жаль, більшість талановитих танцюристів і педагогів змушена була і в недавньому минулому й тепер їхати з України). Такі імена як Довженко й Параджанов є в усіх підручниках і енциклопедіях з кінематографії. Архипенко – визнаний реформатор світової скульптури.

 

Совість нації

 

Існування цих і багатьох інших груп на теренах від Карпатського реґіону до східноевропейських теренів свідчить про те, справжня українська інтеліґенція змогла вижити за умов тоталітаризму й передати сьогоденню матриці української духовності незалежно від керівного менеджменту або й усупереч його волі.

З цієї причини принаймні дивно звучать дослідження дозвільних соціологів, що від їхнього імені виступав Олександр Гриценко, – чи є в Україні люди, котрих можна назвати совістю нації. Та ж якби не було цих будителів, совісті нації, котрі досі живуть у злиднях, виборовши самостійність держави і словом, і фарбою, і зі зброєю в руках, ті, хто таке питає, досі не були б незалежним центром, а залежним відділом при начальстві. А серед решти респондентів половина сиділа б у таборах, де праця робить людину вільною, а друга половина носила б їм передачі, якби їм це дозволили. Поважні науковці мали б знати, що в Росії респонденти довідалися про Пушкіна через багато десятиріч після його смерті, а про Хлєбнікова й досі не знають. У США респонденти не знають, хто такий Емерсон, а в Україні циндрять гроші на фонди і центри, а жодного класика досі не спромоглися видати на цивілізованому рівні. Починаючи, приміром від Франка і Лесі Українки.

„Експерт” каже, що „совість нації” має запобігати зловживанням з боку керівної еліти. А Христос Ісус як совість своєї нації запобігав зловживанням прийд або кримінальних авторитетів того часу? А Шевченко? А Курбас? Чи то не совість нації? До речі, в цієї совісті не просто не було ніякого „матеріального рівня”, а була загроза життю з боку влади. Сьогодні пан „Х” не виступає проти зловживань не тому, що йому платять, а тому що йому нічого сказати, не кортить говорити або начхати на все, разом із тією ж совістю. А людей радше варто спитати: що вас привело до такого падіння вашої совісті й духовного зубожіння? Оце було б цікаве дослідження – з користю для народу і соціологів.

Між іншим, хто ж як не народ зібрався, аби подивитися, як розіпнуть Єгошуа, хто ж як не народ побивав першохристиян і дивився на їхнє розтерзання на арені, хто ж як не народ палив тих, хто наказував знищувати християн, а також тих християн, які не були такими християнами, як вони самі? Тому посилатися на народ і на націю треба дуже обережно в соціологічних опитах. Хіба що питатимуть, яка ковбаса більше до вподоби: отруєна від місцевого виробника чи отруєна від закордонного крамаря?

 

Реальності проривних ідей

 

Вище ми згадали кілька груп, ідеї яких мали резонанс в Україні та у світі. В межах двадцятого сторіччя треба назвати ідеї Вернадського, Лисенка-Кошиця (нова методологія роботи з національним фольклором), Курбаса та його учнів, унікальне сполучення неоґотики й ар-нуво у Городецького, відкриття для світу Трипільської та Черняхівської культури (концептуальний перегляд історичного розвитку в Євразії), відкриття цілих шарів европейської музики (львівська лютнева табулатура та діяльність Степаненка) та ін.

Але мені наразі хотілося б привернути увагу до іншого. З історії ми знаємо, що протестантизм в Україні – набагато древніше явище, ніж це визнає політичний і церковний офіціоз, бо, як писав Єфремов, богуміли як перші протестанти в Европі доклали чимало зусиль до творення нашої першолітератури. Перегляд долі протестантизму в Україні вже почався, і тепер очевидно, що, на відміну від його ширення в Західній Европі чи США, український протестантизм пропагував саме народну культуру й не був таким кривавим, як деінде. Саме в двадцятому сторіччі вдалося поміняти імідж уніатства, трохи модифікувати характер його діяльності й поширити на інші краї й континенти.

Ми якось забуваємо, що Україна – поліетнічна держава, а через це забуваємо й розглянути в рамцях нашої культури явища, засновані представниками інших етносів і субетносів. Наприклад Баал Шем Тов з Поділля заснував хасидизм у XVIII столітті. Сьогодні у цієї секти чи реліґії понад 250000 послідовників. Сидней Рейлі також формувався у нас як особистість, а своєю діяльністю він міняв історичні долі цілих держав у ХХ столітті. У нас зовсім не розглядається під таким кутом зору ні історія Львова, ні історія Чернівців, ні історія Одеси, ні Кам’янця-Подільського, ні Хотина, ні інших. До серпня 1940 року Молдова входила до складу нашої країни, що згодом вплинуло і досі впливало не просто на місцеві транскордонні стосунки, а дало нам низку діячів культури зі світовим визнанням.

Україна – єдина в новочасній історії ядерна держава, котра добровільно роззброїлася, довівши цим, що мир для землі і добро людей для неї – не пропаганда, а просто модус вівенді. Це відбувалося на тлі активної підтримки саме інтеліґенції.

Українська інтеліґенція, численні реліґійні діячі й досі надають світові зразок релігійної толерантності. Спроби ззовні інспірувати міжконфесійні сутички досі виявляються марними. У Великобританії точиться майже відверта війна між католиками і протестантами, конфесійні протистояння у США (не кажучи вже про системну педофілію в середовищі американського католицтва) очевидні всьому світу. Конфесійні сутички в колишній Югославії стали причиною тривалої війни. В Росії московська ортодоксія здійснює шалений тиск на іновірців… А в Україні – Бог милував. І це видатне досягнення передусім інтеліґенції.

Звичайно, досягнень могло б бути більше. Навіть якби влада в Україні не те що допомагала б культурі, а просто не втручалася у плинність її розвитку і не вчиняла йому перешкод. Або хоча б не громила національні надбання, як от шляхом потурання архітектору Бабушкіну в знищенні історичного центру столиці, ліквідація бібліотек, бездіяльність в справі чорної археології тощо.

 

Рівень духовного поступу

 

Сьогодні відмінність України від України радянської разюча. Саме в галузі духовного поступу. У багатьох галузях творчості вдалося відновити органічний плин імаґінативності. Малярство, представлене окремими митцями і навіть школами, відразу виплеснулося на всі континенти. Композитори, співаки, виконавці не просто здобувають перші премії на конкурсах, а працюють у провідних театрах світу. Віктюк і Жолдак – перші режисері новатори після Курбаса, творчість яких викликала всесвітній резонанс. Письменники, мислителі друкуються за кордоном. До країни приїздять відомі вчені для тривалого читання лекцій, іноземні фонди розвивають міжнародні проекти. І деякі з них, як от „Ї”, сягають найвищого рівня. Принаймні у Середній Европі такого окопного й відкритого для всіх кількамовного видання немає.

А проте… Майже всі відчувають і бачать на власні очі невлаштованість у духовному житті через бездарність культурної і освітянської політики в державі. Випадає сподіватися, що фактичне пересування центрів тяжіння творчої діяльності під оруду фондів, галерей і мистецьких осередків самопливом покращить ситуацію. Принаймні це видко на прикладі діяльності фонду „Відродження”, діяльності фонду культури, галереї „Карась”, заходів пана Хаматова та інших. Можливо, було б корисним аби міністерство культури лише координувало звязки між вітчизняними центрами і митцями та закордонням, подбавши перед цим про послаблення фінансового тиску на перші кроки культури, що оживає.

У декого з читачів, можливо, виникне питання: а чому ж Захід й досі настільки скептично ставиться до багатьох починань у нашій літературі, мистецтві, філософії тощо? Відповідь така: а чому ж ми  настільки скептично ставимося до багатьох починань у західній літературі, мистецтві, філософії тощо? Бо це рецепція однієї цивілізації іншою, а не об’єктивна оцінка взаємних надбань. Та й треба враховувати, що досі ми прожили лише кілька років відносно вільного дихання. І нам треба шукати вихід там, де він дійсно є. Ось постривайте, подивимося далі…

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Финансовое Темновековье

Судьба существующей финансовой системы выглядит мрачно – когда исчезнут т.н. «резервные» валюты, мир погрузится в финансовые «Темные века»; причина этого – господство сверхкрупного спекулятивного капитала и его идеологии «монетарного фашизма», что ведет к вырождению денег. За последние 40 лет деньги получили тотальный контроль над всем и каждым из нас. Будущие поколения вступят в жизнь, обремененные долгами своих отцов. И это неизбежно. Это хуже, чем паутина или стая вампиров, это глобальная пандемия, которая заражает каждую ДНК.

Ученые, политики и эксперты всячески оправдывают социальное неравенство и ущерб, наносимый финансовым сектором государству. Когда безработица и сокращение производства начинают угрожать отношениям между государством и финансовым классом, то финансовый класс предлагает населению «затянуть пояса» и «жесткую экономию». За пределами США это же предлагают сделать другим странам МВФ, Мировой Банк и различные финансовые учреждения. Сегодня финансовый класс и банкиры развивают эту идеологию через СМИ и правительства с той же неистовостью, с какой действовала церковь в Темные Века: всякий усомнившийся считается «еретиком».

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

До олігархів

Олігархічний бізнес стає тягарем для економіки

Демократия нужна элите

Бедность и социально-негативные явления современности

Не быть элитой

"Наша політична еліта – це не мислителі і не воїни. Навіть не торговці. Це – офіціанти"

Искатели круглого стола

Як змінити якість політичної еліти України?

Восстание буржуазии на зарплате

Симбіонти* Олігархічна система в Україні існує з допомогою прислужників різного штибу

Обслуговуючий персонал

Высокая миссия элиты

Еліта українського суспільства: суть і проблеми

Що після «смерті інтелігенції»?

Антиэлитный популизм и заря нового мира

Запрос на нормальное государство

Украинская политическая элита: сезон джокера

42% миллионеров пожаловались на бедность

Неэлитная страна. Почему в Украине нет настоящей элиты?

Якість влади: спроба оцінки українських еліт

Промежуточные цели украинской элиты

Формула успіху

"ЖЛОБОКРАТИЯ"

Испытание Говерлой

Построение миллиардеров

Період напіврозпаду

Привид російського шляху

Переосмысление нищеты

Время ротации элит

Мутация элит

Бенюк: Нардепы уже обросли порнографией

В МИД все будет в шоколаде?

Власники чужих мактубів

Нова еліта. Тест на право бути лідером

Дух и быт бюрократии

Саморазрушение старой политэлиты еще не означает появления лучшей

Бути чи не бути Україні

Коли вони зупиняться...

Альтернативна еліта

Возникновение альтернативной элиты в Украине: предпосылки и перспективы-2

Возникновение альтернативной элиты в Украине: предпосылки и перспективы

Ющенко готов отравиться ради Украины

Почему деградирует мировая политическая элита

Революция или сговор элит?

Пакт Монклоа: іспанський урок для України

Экономическая элита эпохи перемен

Про стан масової політичної свідомості в Україні

За що ж ви так не любите свою Вітчизну?

Україна today: держава-мутант?

Элитарные структуры в постсоветской ситуации: возможности исследования, предварительные замечания

 

page generation time:0,209