В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

"Добре ся там діє, де два оре, а третій – сіє" - До питання про кризу ідентичності

Версия для печати
3 ноя 2005 года

Ми і наші виклики

Вся відома історія людства є історією входження в кризу й виходу з кризи на рівні культури, цивілізації, вірувань тощо. Самі кризи є наслідком хаотичного процесу, котрий щоразу випадає розглядати за допомогою теорії хаосу. Призвідці хаосу в цивілізації бувають різні: менші (напр., зміна шкали оцінок в навчанні) й більші (надмірні коливання показників ув економіці), малої інтенсивності (зміна системи розрахунків для споживача) й великої (зміна державної політичної орієнтації), позитивні (вдосконалення схеми пасажиропотоків на траснпорті) й неґативні (умисне порушення соціальних/політичних угод) тощо. Проте як би ми не характеризували елементи процесу, обов`язковою умовою успішного розв`язання завдань аналізу хаотичної системи, як і будь-якої іншої системи, є бодай приблизний збіг у розумінні термінів, до яких ми вдаємося, та загальних координат, в яких ми працюємо.

Саме ці останні вимоги ускладнюють в Україні розгляд довільної ситуації. Наприклад, ми говоримо, що сьогодні серед усіх чинників, що впливають на життя держави, першість належить ґлобальним викликам . Але ґлобальні виклики на наших теренах працюють не першу тисячу років (трансконтинентальні міґрації, війни, реліґії, впровадження ряду наукових теорій або винаходів, тощо), а Україна доки не є справжнім ґлобальним гравцем, бо тільки фіґурою на чужій шахівниці. При тому, що ми реґулярно віддаємо шану хистові її різноколірних представників, починаючи від трипільців. Отже, йдеться не про ґлобальні виклики як такі, а про взаємодію (опір/підтримку) з комплексом американських /російських/ європейських інтересів. І так про це треба говорити.

Екзистенція: рівень і якість

Екзистенція в Україні відбувається сьогодні в умовах, коли її промисловість мало контролюється внутрішніми реґуляторами, а більше скеровується зовнішніми групами інтересів. Сільське господарство, яке спиралося на рабську працю до 1974 року (дозвіл видавати громадянам у селі паспорти), не здатне забезпечити своє населення за майже ідеальних природних умов. В електроніці стан близький до безнадійного. Школи в мистецтві майже не простежуються. Літературний процес є поняттям з історії красного письменства і т.д. Я розумію, коли про ґлобальні виклики міркують японці або канадійці, навіть росіяни, котрі до безтяму люблять свою вітчизну. А у нас в столиці розставляють з дозволу керівного мотлоху антидержавні біґборди – і нівроку… І це ж не ґлобальні виклики.

Рівень і якість життя нині в Україні, – де навіть чільники вважають, що друга економіка працює в тіні, але то тільки погляд з пташиного лету чи з Говерлі, – не відповідають не те що якимось сучасним стандартам, а взагалі уявленням про ці параметри. Бо рівень життя пов`язаний з таким параметром, як заробіток за восьмигодинний робочий день при п`ятиденці на одній роботі. А у нашій державі ми маємо ненормований робочий день, майже без вихідних і на кількох роботах. В реальному житті, а не в державних звітах. І якщо виходити з цих умов та перерахувати наявну статистику на одного працівника на одній роботі й за нормальний робочий час, то тих копійок далебі не вистачить людям, щоб фізично вижити й слухати по телебаченню, що від їхнього імені мелють нібито їхні обранці.

Це я все не для згущення фарб написав, а просто аби на прикладах пояснити, що я маю на оці, коли кажу, що при розгляді державних чи етнічних процесів треба речі називати своїми іменами.

Про національну кризу

Те, що сьогодні у нас називають к риз ою національної, мовної, культурної, реліґійної , тощо ідентичності , теж не новина. Вона вже багато разів відбувалася в нашій історії. Тобто це різні „ідентичнності”, що їхній зміст іноді частково співпадає. Так, що таке сьогодні в Україні „національна ідентичність”? Найширше кажучи, це „українське громадянство”. Майже так, як сьогодні в США, Канаді, невдовзі буде у Франції, і т.д. Ідеться про визнання всіх символів цієї держави. Якщо ми підемо далі, то одні у нас виступають за поділ громадян на „титульна нація – усі інші за ранжиром”. Як у Третьому Райху: арійці та інші, а також ті, котрих треба знищити. Всі розуміють, що це расизм-фашизм, але ніхто так не каже. Є ще такі, котрі наполягають, щоб були українце-росіяни та інші. Є такі, які кажуть, що треба, аби – православні та інші. Але ж ці „інші” можуть виявитися серед православних і серед православних є більш православні й менш православні.

Потім, у титульній нації з расово чистими громадянами раз у раз виявляються мільйони громадян, котрі вважають, що їм краще бути в Росії й бути росіянами, бо їм „по-руському льогше”. Там і платня більша, і ковбаса дешевша, і сховатися можна від кримінальної відповідальності.

Є у нас і такі визнавці основних державних символів, котрі вважають, що треба обтрусити порох з наших ніг і піти туди, де нас ніхто не чекав, не чекає і не чекатиме, бо й без нас там день у день стає менш весело, – у Європу. Крім того, в Європі відразу припинилося б оте все старцювання по країні, ґрантожерство, лайдакування, продукцію вітчизняного виробника пропускали б крізь дрібне сито стандартів і тоді… не проти ночі було б сказано. Тільки український шлунок здатний перетравити успіхи нашої агрікультури, їздити в наших автомобілях, по наших шляхах, жити в будинках, які жодний притямний страхувальник не страхуватиме.

Є у нас… Стривайте, але це не криза ідентичності, а просто „є у нас”. Тобто в галузі, як казали більшовики, національного будівництва у нас не криза, а брак бажання схарактеризувати в загальних рисах національність того, національність котрого в паспорті не схотіли вказувати, а відтак визначити, чи є національна криза в цього безнаціонала .

Про мовну кризу

То може сталася криза в мовній галузі? Криза – це коли я без цього не можу жити й працювати. Коли всі ми, для котрих писалася Конституція, стаємо стіною на її захист і кажемо всім ворогам української Конституції, що або ви, скажімо, друзі любі, виконуєте все до цяти, що там цілу ніч писали, або ми вам ні другу щоку, ні нічого іншого підставляти не будемо, а за наш зуб – ваш зуб і т.д. Ні, хто хоче, той працює. І десятки тисяч вакансій для кваліфікованих працівників і тих, хто проти навчання. Книжок читають мало взагалі, а українських зокрема, бо їх і діставати важко і пишуть в них здебільшого про те, що або не до тями, або потрібно в десяту чергу. Аматори комп`ютерів (статистика бреше, бо в тисячів начальників та інших посадовців стоять ПК, котрих вони бояться як заморського чудиська) користуються російськими програмами, бо і керівникам держави, і мислителям від електроніки на мову в цій галузі наплювати. Українська інформація в українських ЗМІ, як правило, позавчорашня, хоч і краще узгоджена з лялькарями. Наша криза в мовній галузі насправді набагато складніша, ніж здається на перший погляд. Я не кажу про важку долю трипільців, про уперте невизнання тверезими людьми Велесової книги чи святого Волоса/Велеса, а про те, що загальнонародного здвигу в цій галузі не помітно. Адже люди давно, здавалося б, знають, що навіть найсвітліший чиновник у національному пориві може тільки на гору вилізти, а відтати суворий наказ, щоб його дитина в українській школі сідала за український комп`ютер не зі зловісним мультимільярдером Ґейтсом, а з безкоштовним українізованим Лінусом, – не хоче. А за браком індивідуальної й колективної волі Господь Бог на українських етнотеренах „від Карпатів аж до Дону”, як висловлювався клясик, провадить реформу мовлення за допомогою малописьменної першої, другої, тертьої та четвертої влади, витворюючи нове койне, як висловлюються освічені лінгвісти. Це койне формується на основі південного діялекту російської мови, з залученням києво-полтавського діялекту, фактів мовлення з-за Збруча та уламків кількох західних мов, передусім англійської. Такий „вірко-сердючкізм” є повсякденним знаряддям спілкування на Хрещатику, на базарах, на виробництві… Серед тих, хто називається основним носієм мови. Щоб процес цей відбувався швидше, у ЗМІ знищують посади літредакторів, коректорів, рейтинґові автори дискурсів і контентів пересипають свою мову лайками та іншим непотрібом. Правопису нема. Повних словників мови нема, тим більше за приступну ціну для тих, хто цю мову ще носить. Нівроку. Люди читають, повторюють. Всі задоволені.

Про реліґійну кризу

Чи є в нас криза ідентичності в царині реліґійного життя? На українських етнотеренах – скільки сягає історична пам`ять – завжди існували десятки, а тепер і сотні вірувань. Сьогодні в церквах, котрі відверто або приховано ворогують між собою, відбуваються дивовижні процеси. Затемнення мізків досягло такого рівня, що двотисячоліття народження Ісуса в минулому сторіччя прогавили, з переляку відсвяткували двотисячоліття християнства, на яке слід ще трохи почекати. З перекладами священних текстів українською відбувається страх Божий. Комплектів підручників для недільних шкіл різних конфесій нема. Для мирян нема ні путящої, правдивої історії віровизнань і церков в Україні, де висвітлювалося б і все гарне, і все злодійство, що з цим пов`язане. Нема методик, нема розробок, вони не відпрацьовані в масштабах країни. І на тлі того, що Конституція доки відокремлює у нас державу від церкви і церкву від держави, ґарант Конституції дає вказівку і в школах починають без будь-якої підготовки й належного погодження з народом України вивчати християнську етику. Викладають люди, котрі не мають документів на підтвердження того, що вони мають право викладати християнську етику в школі. Тобто ще й спеціальності такої нема. Таке витівати можна тільки на нездорову голову, а в нас – прошу. Хтось протестує? Якщо – ні, тоді яка ж це криза? Церковні протистояння за майно – це невиконання правоохоронними й судовими органами своїх безпосередніх обов`язків, бо кожну справу треба розслідувати й вчинити за законом. Це не реліґійні чвари. Теологічні суперечки – це світова річ, а не криза. Якщо ж переступаються підвалини Конституції, то це не криза, а злочин, котрий має каратися у відповідній послідовності.

Від національного обідранця – до заможного громадянина

Якщо все це не криза ідентичності, то як же справді називається та колісниця, або джаґернавт як кажуть іспанські культурологи слідом за англійськими кришнаїтами, котра невідворотно вдарила на нашу цивілізацію?

На мою думку, справа з т. зв. кризою ідентичності полягає в тому, що основою культурного і соціально-економічного планування в країні має стати не член більшої або меншої групи, а громадянин. Ми зможемо прийти до якихось путящих розв`язань тільки коли поставимо на початок відліку громадянина. Вже ж той громадянин може належати до однієї або кількох груп (напр., українець, кришнаїт і аматор футбольного клубу в одній особі, – не обов`язково, аби українець був лише або православним чи греко-католиком). В державі на основі Конституції і відповідних законодавчих заходів встановлюється державна мова (коли ми будемо через півста років у Євросоюзі, то там працюватиме на кілька десятків тисяч перекладачів більше і можна буде на дурні гроші розкошувати більшою кількістю мов при оформленні державних документів, – приміром, видати стома мовами указ про факультативне вивчення мусульманської, католицької етики чи етики мормонів і євреїв за Ісуса в дитсадках і скликати наукову конференцію вітчизняних філософів з цього приводу). Бо голос народу в цих та інших питаннях схожий у нас на нейтральний елемент у рівняннях тотожності: його хоч додавай, хоч віднімай, хоч діли на нього, хоч множ – результат однаковий. Значення його невідчутне, коли самопроголошена еліта ототожнює себе з державою.

Решта мовних преференцій визначається вільним ринком: ви читаєте будь-якою мовою, дивитеся що завгодно, а не тільки те, що змушує Воля-кабель, вчитеся в закладах, які викладають довільною мовою – хоч і на бенгалі, – з обов`язковим вивченням мови міжнаціонального спілкування в Україні, тобто української. Як от у США кожний японець знає англійську, в Росії кожний чеченець – російську, а в Україні кожний башкир чи удмурт – українську. До речі, коли я викладав дітям, у мене було дві дівчинки, які народилися в Африці й батьки їхні були африканці, а володіли вони українською краще за чад із тих родин, де діє засада „мнє по-руському льогше”. Нівроку потім ситуація вирівнялася, представники титульної нації підтягнулися. Та й Ґабріеля Масанґа на п`ятому каналі говорить набагато краще за верховнорадних обранців.

Він сам обере в цивілізації, реліґії тощо те, що відповідає його світоглядові. Звичайно, завдання освіти – підготовка до вибору. Він сам купуватиме книжки – якщо їх видаватимуть – тієї спрямованості, яка йому до душі. Те саме стосується і театрів, і кіно, і музеїв. Якщо вони до того часу не припинять своє існування через брак культурної політики в державі.

Тобто нам потрібний не титульний національний обідранець і невіглас, а вільний громадянин великої європейської країни, який отримує гідну платню за унормовану працю, що дозволяє йому купувати по кілька книжок на місяць, ходити до театру, до кіна, до музеїв, їздити не тільки на екстремально-сексуальні острови, а й по своїй дивожній країні, котру багато з наших співгромадян не знає. Як пересічний громадянин-споживач, він зможе спокійно сплатити через ті чи інші механізми за освіту, лікування, пересування, житло тощо.

А для цього, називаючи речі своїми словами і караючи тих посадовців, котрі по тричі на тиждень дають протилежні й взаємовиключні державні розпорядження, треба суворо виконувати закони, Конституцію і чинити за людською совістю. За тими кращими традиціями, які є в народній скарбниці. Для цього нам слід передусім не пробі кричати, а реформувати… Але що нам треба реформувати, знають усі. Навіть багато хто знає, як це зробити, щоб джаґернавт, тобто неуникна сила історії, нас не розчавив. Мабуть, не всі цього належною мірою хочуть. З різних причин.

Бо насправді з кризами справа стоїть так: ви хочете бути українцями в українській державі – будьте. Не хочете – не теревеньте про кризи. Ті нації, котрі вчасно не схотіли повернутися до своєї ідентичності, називаються химерами. Це теж учасники хаотичного процесу. Просто називаються в підручниках інакше.

Зберігати треба те, що є, а не плакатися за тим, що проґавили, віддали, зрадили, пропили. Може, це останній шанс привести до ладу ще не всуціль окрадену і не роздаровану по колекції заїжджим візитерам найвищого рівня цивілізацію.

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Испытание рутиной

Эйфория от институциональных прорывов в интеграционных процессах России, Белоруссии и Казахстана развеялась. Пришло время тщательной притирки друг к другу наших непохожих хозяйственных комплексов

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Новая модель развития финансов

Примирення з Донбасом та РФ. Чи можлива без нього європейська безпека?

«Украинский кризис» 2013-2015 годов или основы современного международного порядка

От Большой Европы к Большой Азии? Китайско-российская Антанта

Представьте: если бы Обама говорил то же, что Путин

Скандинавы готовятся дать отпор Москве

Политэкономия протеста. Как низкие цены на нефть подтачивают режимы

Кремль взял глобальный курс на разжигание региональных войн

Дракон и его соседи

Дилемма экономического роста

Почему неэффективна европейская политика соседства и как ее изменить?

Снижение по вертикали

Новая стратегия США по Центральной Азии и «центральноазиатский дебют» Украины

Наполненный террористами и оружием Йемен распался на куски

Со слабыми не договариваются

Как Далеко Упадет Евро?

Україна заважає Росії, Європі та Китаю створити Континентальний блок

Турецкий расклад в российско-украинском конфликте

Американская гегемония или американское первенство?

Международная система отношений, само понятие государства - трещит по швам

Затишье перед бурей: Почему изменчивость предваряет стабильность и наоборот

Будущее мировой экономики: эксперты о трендах 2015 года

Многоходовая комбинация модернизации Египта

"Разворот" Путина на Восток: телевизионная сказка для россиян

НАТО: реанімація Україною

Немецкий эксперт: Россия - не главный соперник для США

ООН предупреждает: изменения климата необратимы

Эпоха Беспорядков

Майкл Блейзер: «Я всегда очень боялся России»

Украина как необходимое звено между мировыми экономическими блоками

Финансовый паук

Чому Україні не дають зброю?

НАТО или бомба

Система работает

Россия переписала под себя соглашение об ассоциации Украины с ЕС

Дефолт Росії чи новий світовий порядок?

Прогнозы ОЭСР относительно развития мировой экономики

Трансатлантический разрыв в росте

На пороге глобальной жажды

Нестрашна СОТ. Бізнес спростовує міфи

Путін і БРІКС: нас разом 3 мільярди

«Південний потік»: чи пробудиться Єврокомісія?

Тайное оружие России: что такое войны за идентичность

Восточный радиоактивный пепел

Новые функции Старого Света

НАТО разработает правила ведения кибервойн

Конец золотого века

Час дорослішати. Україна як об`єкт геополітики

Власний інтерес

Торгівля без меж

 

page generation time:0,327