В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Український етнополітичний менеджмент: специфіка, здобутки, проблеми

Версия для печати
11 дек 2006 года

Етнополітичні відносини в Україні мають дві іпостасі, які походять від двовимірного функціонування політики взагалі. З одного боку, політика – це сукупність усіх відносин між усіма її суб`єктами (англійське – politics). З іншого – це діяльність правлячої політичної сили, а відтак і держави, спрямована на досягнення поставлених цілей (англійське – policy). Те саме можна сказати і про етнічну національну політику. Її друга іпостась проявляється у вигляді етнополітичного менеджменту, тобто сукупності форм, методів і механізмів реалізації державної етнонаціональної політики.

Від толерантності – до усвідомлення єдності

Наскільки успішним можна вважати український етнополітичний менеджмент останніх п`ятнадцяти років? Однозначний підсумок зробити складно через різноплановість і різномасштабність проблем, що їх довелося розв`язувати державі.

Візьмемо, наприклад , проблему формування української нації, об`єднаної критерієм спільного громадянства. Традиційно поняття „українська нація” застосовувалося по відношенню до етнічних українців – найбільшої етнічної спільноти країни. Наявність у складі населення України вагомої частки іноетнічних спільнот (корінних народів, національних меншин, недавно виниклих іммігрантських груп) визначає її як країну поліетнічну. Утворення спільної для усіх громадян країни держави заклало підвалини для формування поліетнічної (найчастіше її називають політичною) нації. Але процес її становлення відбувається під впливом як стимулюючих, так і гальмуючих чинників.

На перший погляд, для формування серед співгромадян спільної національної ідентичності достатньо усвідомлення ними своєї приналежності до спільної держави. А держава – це, насамперед, єдина для усіх система права, у тому числі того, яке регулює міжетнічні відносини. Загалом правове поле України визнається, у т.ч. міжнародними експертами, таким, що відповідає загальновизнаним демократичним засадам, аналогічним тим, на які спираються передові країни світу.

Серед цих засад – гарантування рівних прав усім громадянам незалежно від етнічної чи расової приналежності, право вільного національно-культурного розвитку усіх етнічних спільнот, недопущення як дискримінації, так і привілеїв за етнічною ознакою, рівність прав і можливостей громадян незалежно від етнічної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей, гарантування вільного розвитку мов – як титульного етносу, так і національних меншин.

Закони, як відомо, не діють самі по собі. Етнополітичний менеджмент можна вважати успішним, коли дотримання законів доповнюється створенням толерантної атмосфери міжетнічних стосунків. Тут успіхи очевидні. В Україні протягом 1991–2006 років не спостерігалося масових виразних проявів ксенофобії. Доволі високий рівень міжетнічної толерантності підтверджується також наявністю переважної більшості тих, хто не спостерігав випадків дискримінації громадян за етнічною ознакою, над тими, хто був свідком таких випадків. У 2006 р. тільки 6,9% людей доводилося спостерігати за випадками дискримінації українців, 7,1% – росіян, 3,9% – євреїв, 2,8% – представників інших національностей.

Один із чинників міжетнічної толерантності – відсутність різкої відмінності між етнічними спільнотами за їхніми соціальними структурами. Соціально-економічна політика держави не була спрямована на створення переваг для одних етнічних спільнот на шкоду іншим. Тим самим не утворювався ґрунт для масштабного міжетнічного конфлікту через соціальну конкуренцію. Загалом в етноконфліктному сенсі роки незалежності в Україні точилися, за окремими локальними випадками, спокійно, без кровопролиття і без відвертих спроб відстояти етнічні групові інтереси збройною силою.

Один із здобутків етнополітичного менеджменту – що за роки незалежності вдалося для переважної більшості громадян різної етнічної приналежності зробить звичними такі символи національної єдності як державний герб і державний гімн, незважаючи на те, що вони мають стійку асоціацію із національним рухом етнічних українців. Саме поняття Україна тепер стало асоціюється із власною державою, національною економікою, з потребою у визначені національних інтересів та національного геополітичного вибору. У країні все гостріше відчувається також потреба у спільній національній ідеї як важливому чиннику національної інтеграції, що також стимулює усвідомлення громадянами країни своєї єдності.

Тернистий шлях до інтеграції

Разом з тим, за роки незалежності потужно, хай зовні і непомітно, діяли чинники, що гальмували національну інтеграцію. І, на жаль, не усі вони були нейтралізовані методами етнополітичного менеджменту. Насамперед, не вдалося досягти повної згуртованості українського титульного етносу, внаслідок чого він, хоч і складає понад 3/4 населення країни, не став ядром, центром тяжіння для інших етнічних спільнот. Згідно з формальними статистичними даними, частка етнічних українців збільшилася від 72,2% у 1989 р. до 77,8% у 2001 р., а частка етнічних росіян зменшилася відповідно від 22,1% до 17,2%, при майже незмінній частці (близько 5%), що припадає на інші етнічні спільноти. Зовні це виглядає як зменшення поліетнічності країни.

Але разом з тим спеціальні соціологічні дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, виявили, що в Україні кожен п`ятий з тих, хто вважає себе етнічним українцем, одночасно вважає себе і росіянином, тобто має біетнічну самоідентифікацію. Високий відсоток біетнорів можна пояснити зростанням кількості змішаних україно-російських шлюбів. Взагалі частка міжетнічних шлюбів в Україні зростає, що також мало б бути чинником, стимулюючим національну інтеграцію. Приміром, у 2006 році 82,0% опитаних соціологами людей походили з моноетнічних шлюбів, а тих, хто перебував у такому ж шлюбі, було менше – 63,1%. Але однаково питома вага подружжя в моноетнічних шлюбах істотно перевищує питому вагу тих, хто має чоловіка або дружину з іншою етнічною приналежністю. До того ж частка моноетнічних шлюбів від 1992 р. суттєво зросла: тоді вона становила 53,4%.

Питома вага моноетнічних шлюбів серед українців залишається доволі високою. Та це не забезпечило їхньої згуртованості. Титульний етнос залишається розколотим за мовною, культурною, політико-ідеологічною ознаками.

Тривале перебування українців у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу супроводжувалося їх мовною і культурною русифікацією. Покликана рухом до незалежності потреба у консолідації української етнічної нації гальмувалася її „цивілізаційним розламом”: більша, східна частина формувалася у річищі візантійської православної традиції, а менша, західна – під впливом західного християнства.

Західна Україна після Другої світової війни понад десять років була ареною збройної національно-визвольної боротьби і опору комуністичному режимові, тоді як більшість українців з ним змирилися. Різний історичний досвід і різні системи цінностей породжували недовіру між обома частинами народу, яка до того ж вміло заохочувалася комуністичними ідеологами. Досі ідеологічна складова етнополітичного менеджменту зазнавала невдачі у ліквідації духовного протистояння між різними сегментами і титульного етносу, і всього суспільства.

До того ж піднесення національного руху українців підштовхнуло ланцюгову реакцію етнічного відродження і серед національних меншин, актуалізувало їхнє прагнення до збереження власної ідентичності. У них викликав острах не лише агресивний етнічний націоналізм, який сповідували маргінальні групки титульного етносу, а й державний націоналізм, оскільки останній (як зазначалося зарубіжною етнополітологією), нерідко намагається асимілювати меншини заради консолідації їх у політичну націю.

Сприйняття усіма етнічними сегментами суспільства таких ознак національної ідентичності, як герб і гімн, було успіхом. Але впровадити серед них інші ознаки національної ідентичності – спільну мову, однакове бачення минулого (спільний історичний „міф”), почуття національної солідарності і довіри один до одного, так і не вдалося. До України цілком можна віднести зауваження американського політолога Л.Фалерса, що „найсерйозніші проблеми, що постають перед націями, найчастіше стосуються не економіки, політики чи оборони, а нематеріальних, невідчутних на дотик символів... Нові нації повинні визначати для себе (усвідомлено чи неусвідомлено), за допомогою яких символів вони б хотіли виразити свої уявлення про себе як на індивідуальному, так і на колективному рівнях”.

Етнополітичний менеджмент Криму: між духовним і матеріальним

Запобігання міжетнічному розколу на соціальному та професійному ґрунті можна вважати єдиним успіхом економічної складової етнополітичного менеджменту. В усьому іншому ця складова позначена наявністю невирішених проблем. Незадоволеність більшості людей своїми соціальними умовами стримувала інтеграційний оптимізм громадян, їх готовність до згуртування у єдиний національний соціум. У 2006 р. тільки 38,9 громадян могли б віднести себе до середнього класу, а 45,6% – ні.

Лише окремі сегменти суспільства зберігали груповий оптимізм попри соціальні негаразди. Приміром, коли у перші роки незалежності особливо погіршилася ситуація в аграрному західному регіоні, саме тамтешнє населення демонструвало більший оптимізм стосовно перспектив розвитку країни. Високий рівень оптимізму демонструє і автохтонний народ Криму – кримські татари, які почали з 1989 р. масово повертатися на свою історичну батьківщину після десятиліть депортації, здійсненої щодо них сталінським режимом. Звертає на себе увагу, що оптимізм серед кримських татар зберігається попри невирішеність багатьох їхніх соціальних проблем – неповна забезпеченість житлом, роботою, брак комунального обслуговування тощо.

Пояснення феномену національного оптимізму в умовах соціальної кризи легко знайти, якщо згадати, що і західні українці, які в минулому найбільш вперто відстоювали ідею незалежності України, і кримські татари, які десятиліттями мріяли про повернення на історичну батьківщину, дочекалися втілення своїх мрій, і це для них набагато цінніше, ніж матеріальний добробут.

Втім, розраховувати тільки на оптимізм кримських татар дуже небезпечно. Проблема облаштування представників депортованих народів залишається однією з найгостріших у системі етнополітичного менеджменту. Найбільші проблеми – матеріального і соціального характеру: забезпеченість житлом, роботою, соціальною і культурною інфраструктурою. Економічна криза, що охопила Україну у 1990-ті роки, обмежувала державну допомогу репатріантам. У більшості своїй кримські татари з розумінням ставилися до ситуації, виявляючи терплячість і проявляючи для подолання труднощів власну ініціативність. Слов`янське населення у масі своїй поставилося до репатріантів із співчуттям. Загальна атмосфера міжетнічних відносин у Криму не вирізнялася високою конфліктністю. Однак, траплялися окремі випадки, коли між кримськими татарами і слов`янами утворювалася атмосфера напруги.

Одна з причин цього – наявність у владних структурах півострова відмінних від центру уявлень про найбільш справедливу та ефективну етнонаціональну політику. Основним питанням, яке провокує конфлікти в Криму, залишається земельне. Перешкоди, на які почали наражатися кримські татари при отриманні земельних ділянок під забудову на тлі незаконної приватизації земель, що її дозволяли собі місцеві органи влади і бізнес, налаштовували їх на протест. Інколи він виливався у протиправні дії – блокування автошляхів, несанкціоновані мітинги, самозахоплення земель. Останнє призводило до сутичок з правоохоронними органами. Вже у жовтні 1992 р. така сутичка сталася в селі Красний Рай поблизу Алушти, де було розгромлено наметове містечко кримських татар, яке вони самовільно встановили на землях місцевого колективного господарства. Земельні проблеми знову загострилися наприкінці 2000 – на початку 2001 років, коли кримські татари відчули себе ошуканими при видачі земельних сертифікатів в ході розпаювання земель колишніх колгоспів, а потім у 2006 р. – у зв`язку з ігноруванням кримською владою вимог кримських татар виділити їм земельні ділянки на південному узбережжі півострова.

Інше етноконфліктне джерело – проблема ставлення до релігійних і культурних цінностей кримських татар. Хвилю обурення серед них викликало встановлення у 2000 р. кримським православним єпископатом величезних поклонних хрестів, в т.ч. поблизу мусульманських цвинтарів, що було сприйнято репатріантами як жест їхнього приниження. У 2006 р. сутичками завершилися акції кримських татар, спрямовані на закриття в Бахчисараї ринку, розташованого на місці колишнього ісламського цвинтаря Азіз. Методами етнополітичного менеджменту вдалося вгамувати ці конфлікти, але наявність двох етнонаціональних політик – загальнодержавної і кримської пророкує нові проблеми.

Російська мова – тест на державність

Етнополітичному менеджменту не вдалося усунути і таку перешкоду для національної інтеграції, як незадоволеність і титульного етносу, і національних меншин розвитком їхніх національних культур, зростання в них почуття якщо не відвертої дискримінації, то занедбаності та приниження. Особливо гострим це почуття було серед російської меншини, яка за часів Російської імперії та СРСР звикла до того, що російська мова і культура безперешкодно утверджувалися в радянських республіках, мала більш престижний статус, ніж мова і культура автохтонів. Русифікація титульних етносів радянських республік тлумачилася комуністичною пропагандою як природний і закономірний процес, який нібито нічим не загрожував місцевій самобутності.

Україна вийшла із складу СРСР наполовину зрусифікованою, передусім у східних, південних, південно-східних і північно-східних регіонах, де рівень спілкування у сім`ях тільки російською мовою становив у 2000 році відповідно 81,0 – 51,7 – 38,7 – 41,4%. Крім того, тоді ж з`ясувалося, що чим вищий рівень освіти людей, тим більше вони користуються у сім`ях російською мовою. Приміром, 69,5% людей з початковою чи не повною середньою освітою визнавали рідною мовою українську мову, а користувалися нею у сім`ях 62,1%. Серед людей же із незакінченою вищою або вищою освітою тих, хто визнавав рідною мовою українську, було 48,5%, а російську – 51,5%, причому другою з них спілкувалися у сім`ях 64,4%. В цілому по Україні у 2006 р. вважали українську мову рідною 62,3%, а спілкувалися вдома переважно нею 38,0%. Російську ж визнавали рідною 36,4%, а спілкувалися вдома переважно нею – 39,2%. Частка людей, які хотіли б заповнювати соціологічні анкети російською мовою, ще більша – 51,3%.

Проголошений націонал-демократами і підтриманий державою курс на українське етнічне відродження, а воно в першу чергу мало виражатися у розширенні сфер застосування української мови, викликав серйозну морально-правову колізію: підштовхування громадян за допомогою адміністративних заходів до українізації було б примусом, несумісним із принципами демократії, а байдужість до подальшої долі української мови означала б опосередковане виправдання її попередньої дискримінації.

Єдиним виходом могла б стати підсилена підтримка української мови шляхом підвищення її престижності за допомогою спеціальних програм. Реалізації таких програм заважали дві обставини. По-перше, брак бюджетних можливостей держави. По-друге, наявність і значна популярність тих політичних сил, які виступають за надання російській мові статусу другої державної або принаймні офіційної. Перемога на президентських виборах 2004 року В.Ющенка, а на парламентських виборах 2006 року так званої помаранчевої коаліції зародила серед національно-орієнтованої частини суспільства надію на успішне втілення програми відродження української мови, тим більше, що у 2006 р. був розроблений проект Концепції мовної політики в Україні. Однак, розпад помаранчевої коаліції і перехід більшості у Верховній Раді до політичних сил, що обіцяли виборцям російськомовних регіонів надання російській мові офіційного статусу, надихнув сили, націлені на збереження мовної ситуації, яка утворилася за фактичної бездержавності України.

Низка обласних рад, некоректно інтерпретуючи Європейську хартію регіональних мов, або мов меншин, прийняла рішення про надання російській мові у своїх областях статусу регіональної. Верховна Рада Криму взагалі виступила з ініціативою провести всеукраїнський референдум щодо надання російській мові статусу другої державної в Україні. Ідею такого референдуму палко підтримують насамперед громадські організації російської меншини, особливо утворений у 1999 році Російський рух України, лідери якого зараховують до „русских” усіх носіїв російської духовності, а таких, на їхню думку, понад половина населення України. Між тим рівень підтримки ідеї офіційного статусу російської мови з роками потроху падав – від 52,0% у 1995 р. до 48,4% у 2006 р.

Український національний проект: змагання на роздоріжжі

На заваді процесу національної інтеграції стала також ідея федералізму, яку сповідують деякі політичні сили. Регіональна проблематика нав`язувалася країні ще у перші роки незалежності. Але особливо відверто вона була матеріалізована у грудні 2004 р., коли політичні сили, які намагалися не допустити обрання президентом В. Ющенка, заявили про намір у явочний спосіб утворити Південно-Східну Українську Автономну Республіку. При цьому вони продемонстрували готовність проігнорувати ряд базових конституційних законів про державу, тобто зруйнувати єдине правове поле, яке є одним із важливих чинників національного об`єднання. Здобувши більшість у парламенті у 2006 р., вони почали знову пропагувати проекти федеративного устрою України, який, на їхню думку, може стати формою міжрегіонального компромісу, хоча і не обґрунтували, у чому полягають переваги і ймовірні ризики федералізму. Реалізація ідеї федералізму означала б, як це показує кримський досвід, легалізацію регіональних етнонаціональних політик і, відповідно, місцевих етнополітичних менеджментів.

Здійснення етнополітичного менеджменту в Україні суттєво утруднюється відсутністю затвердженої Верховною Радою Концепції державної етнонацональної політики. Тобто, необхідно встановити чіткі принципи відносин між державою та етнічними спільнотами країни. Насамперед, хто є об`єктом етнополітики – цілі етнічні спільноти чи тільки окремі громадяни? Чи можна вважати надання заходів посиленої підтримки тим етнічним спільнотам, які цього потребують, дискримінацією інших спільнот і порушенням утвердженого Конституцією принципу рівності громадян? Нарешті, на яких засадах має відбуватися об`єднання етнічних сегментів у єдину націю – на засадах державного патерналізму чи на засадах їх самодостатності? Якщо останнє, то потрібен закон про національно-культурну автономію.

Поки що етнополітичний менеджмент здійснювався на засадах державного патерналізму, і етнічні спільноти цьому не опиралися. В умовах зубожіння населення вони могли здійснювати свої культурницькі акції переважно за рахунок державного бюджету. Українська влада робила можливі в умовах економічної кризи кроки по наданню допомоги меншинам та встановленню діалогу з їхніми громадськими організаціями, проявляла обережність, готовність на поступки та компроміси, забезпечила створення умов для виникнення надетнічної національної самосвідомості. Однак п`ятнадцять років існування незалежної держави були надто малим відрізком історичного часу, аби створені умови стали повною гарантією самоусвідомлення громадянами нашої держави себе як єдиної нації.

До 2005 року перш за все громадянином України вважали себе менше половини опитаних соціологами людей і тільки під впливом „помаранчевого” протесту листопада-грудня 2004 року цей показник сягнув 54,6%. Однак лише 36,9% були згодні з тим, що події 2004 року поклали початок народженню української політичної нації, причому 19,8% навіть не знали, що означає цей термін.

У 21 століття українське суспільство увійшло із низкою складних етнополітичних проблем. Перед етнополітичним менеджментом лежить два шляхи – об`єднувати громадян або на засадах спільної ідентичності, або як конгломерат різних за мовою, культурою, ідеологією сегментів української спільноти, співіснування яких потребуватиме постійного пошуку компромісів. Поки що жоден із цих шляхів не став визначальним у силу того, що жодна з політичних сил, яка сповідує кожний із них, не здобула підтримки переважаючої більшості населення. Проект формування поліетнічної української нації за таких обставин опинився у хиткому становищі. Його реалізація потребуватиме масштабної суспільної дискусії задля досягнення компромісу щодо основних ознак української національної ідентичності. Державний етнополітичний менеджмент має виступити її модератором. Від його майстерності визначальною мірою залежатиме доля всього проекту, без реалізації якого Україна і надалі перебуватиме перед небезпекою міжетнічної недовіри, а то й ворожості.

 

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

Опасность распространения прав человека

Если бы права человека были валютой, их курс сегодня оказался бы в состоянии свободного падения в силу инфляции многочисленных правозащитных договоров и необязательных международных инструментов, принятых за последние десятилетия самыми разными организациями. Сегодня на эту валюту можно, скорее, купить страховку для диктатур, нежели защиту для граждан. Права человека, некогда вознесенные на пьедестал основных принципов человеческой свободы и достоинства, сегодня могут быть чем угодно – от права на международную солидарность до права на мир.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Хто розділить харківський пиріг на таці України

e-Естонія: як вдалось і що далі?

Инфографика: Что может потерять Украина вместе с Донбассом

В КРЫМ ПРИШЕЛ РУСИЗМ

Ребрендинг Украины

Федерализация для Донбасса: эвтаназия под видом автономии

Втрата прив’язаності до рідного — виродження етносу

Якою бути Україні?

Київ грає в націоналізм

Не банановая республика

Ксенофобия и воспитание толерантности

Недетский взгляд на галичан

Перетворення України в «націю без ідентичності»

В Украине растут ксенофобские настроения

Пресс-конференция: Последствия внесения изменений в Конституцию

Февзі ЯКУБОВ: Міжнаціональні відносини мають оцінюватися з погляду етичних критеріїв...

Когда утрачивается вера в государственную справедливость

Ксенофобія не повинна стати обличчям української національності

Обережно: агітдиверсанти! Але чому наш ворог – не росіяни

Сергей Дацюк: "Или вперед, или в Средние века"

Языковая политика Украины: действия власти, мнения граждан

Русских любят от выборов до выборов

Уся справа — в нас самих

Хто оплатить національні проекти

Взять штурмом

«Мазепа forever!»

«Краткий курс» для України не писатимемо

Українізація неминуча

Перспективи української мови

Комплекс заздрості і страху, як ідеологія української системної Совдепії

Україна на зламі епох: непрості відповіді на складні запитання

Украинцев будут учить быть бедными, но гордыми

Про уявні та реальні загрози

Разжигание искры межэтнических противоречий в Центральной Европе

Місія України - об’єднувати світ

Бренд «Україна»

Ксенофобія, якої нема

Право на місто

Сколь бы сложна ни была история, Крым без сомнения входит в состав Украины

Крымские татары вызывают Кремль

Из множества - Единое

Образование для меньшинств: идентичность плюс интеграция

Міграційна політика в Україні та питання інтолерантності

Чи є в Україні расова нетерпимість та ксенофобія?

Синдром залежності

Мова Криму. Як вивчають і викладають в Україні мову корінного народу — кримських татар?

Кримсько-слов’янська автономія

Крым – поле битвы за землю

300-тисячну болгарську діаспору хочуть позбавити центру

 

page generation time:0,196