В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Ні тПРУ, ні НУ, ні інші

Версия для печати
18 янв 2007 года

Нещодавно у виваженій і, можливо, надто обережній статті „ Суспільна функція етнополітології” у „Форумі націй” завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Олександр Майборода показав прикрий стан справ у всіх аспектах нашої етнології.

Про-етнічна балаканина на щодень

У цьому нема, власне, жодного дива. Бо за часи незалежності не вдалося посткомуністичній та посткомсомольській владі, а тепер і владі, яка складається, як казали за Вишинського, з соціально близьких елементів , що в гуманітарній сфері школи складаються протягом багатьох десятиріч та за умови тяглості традицій. Вони не формуються указами, універсалами, консультаціями з російськими спецслужбами, ходою на Ґоверлю чи ще якимись несвітенними вигадками. Школи треба плекати в процесі використання і творення новітніх методів дослідження на ґрунті певної філософії та з урахуванням конкретних контекстів культури й цивілізації.

Попри розуміння провідними вченими сучасної методології, практика нашого повсякдення дає взірці політтехнологій, історичних дискурсів, маячні про національну ідею тощо, куди гатять грубі вітчизняні й привезені від доброзичливців кошти. Натомість прориву в цій царині після голокультурних досліджень і досліджень з використанням теорії систем нема. Як нема відкривавчих досліджень з погляду специфіки української ситуації.

Міжетнічною взаємодією у нас більше опікуються конфліктологи й політологи, ніж, власне, етнологи, філософи й культурологи. За умови, що ми в своїй державі досі не можемо відверто визначитися з тим, „хто є хто”, проглядаються небезпеки з ґлобалізацією українських інтересів і взаємодією зі східними окраїнами ЄС та чорноморським реґіоном.

Як було

За радянського режиму ситуація в цій галузі теж була непроста. З одного боку, на папері прокламувався вільний розвиток культур різних народів, а, з іншого боку, здійснювалася шалена русифікація в процесі витворення т.зв. радянської людини. Було таке, що в 70-ті й на початку 80-х років комуністичні технократи навіть бавилися з ідеєю замінити умовні національні межі в адміністративному поділі на реґіональні на ґрунті економічного зонування.

Проте, оскільки Радянський Союз ставив собі за мету всесвітнє панування, вселенськість, то окремі етноси його завше цікавили більше за інших. Він сприяв різними засобами химеризації окремих груп, а тим меншинам, які перебували в рамцях стратегічних інтересів комуністів, приділялася особлива увага: греки, західні й південні слов`яни. Особливого галасу з того не робилося, але можна було в Україні купувати їхню літературу, щодня купувати або й передплачувати деяку періодику, активно комплектувалися цими виданнями книгозбірні. Звичайно, цензори не дрімали, видання просіювалися через густе московське сито, але їхня освіта не дозволяла їм виловлювати все, що суперечило ідеології компартії від з`їзду до з`їзду. Це саме стосувалося імпортованих і місцевих словників, енциклопедій і довідників.

Для спеціалістів і членів творчих спілок, себто аванґарду бійців ідеологічного фронту, реґулярно видавалися тематичні огляди на підставі тієї або іншої національної преси, а для широкого загалу систематичні огляди друкувалися в дешевих реферативних та інших часописах. До цього додавалася доступність французьких, австрійських тощо поступових видань.

Усе це вкупі давало чудовий матеріал для розгляду духовного минулого, прагнень і орієнтацій етнічних груп в Україні. Проте від часу, коли компартія почала усвідомлювати невідворотність реформ СРСР, які мали запобігти вибуховому розвалу давно вже нежиттєздатної структури, почали розроблятися плани трансформацій, котрі, як бачимо, виявилися недосконалими й не пішли ні за правими, ні за лівими московськими накресленнями.

Однак усі сценаристи погоджувалися в потребі радянізації всієї інформації й перекриття закордонних інформаційних каналів. Спочатку з кіосків зникла періодика братніх, не зовсім братніх та вже чужих народів. Потім у книгарнях виснажилися джерела постачання літератури, а відтак урвалася й систематична комплектація книгозбірень за цими напрямками. Довершилася руїна за роки незалежності, і саме за роки незалежності приховувана більшовиками повзуча русифікація набула якості відкритого процесу, що наразі поєднується з цілим рядом партійних програм і політологічними схемами нових прагматиків .

Для довершення картини слід додати систематичне знищення духовних, реліґійних пам`яток, документів (конфіскати, вилучення, спецфонди, спалення бібліотек, нищення бібліотечних і музейних фондів, архівів), заборону на діяльність неофіційних організацій, створення соціальних та інших фільтрів для деяких етносів і субетносів та химеридів.

Такий перебіг подій на тлі умисних і ненавмисних фальсифікацій при реалізації демографічної політики в СРСР призвів до того, що дані по етносах радше корелювалися з партійними настановами, ніж із дійсністю в імперії та її реґіонах. Те, що я маю на оці, легко проілюструвати на загальновідомих фактах усіх хвиль еміґрації євреїв з табору соціалізму. Саме тоді почало з`ясовуватися, що десятки тисяч росіян, українців тощо насправді є євреями. Євреями ставали й справжні представники багатьох національностей, які не бажали доживати віку в умовах політичного і соціального маразму. А той факт, що їхали вони переважно до США, а не до Ізраїлю, свідчив про те, що і слов`янські, і специфічно єврейські проблеми обходили їх менше за все. Здебільшого вони не знали ні своєї мови, ні культури, ні історії, а належали до того комуністичного дому, котрий називався Радянський Союз. Така сама історія була з поляками, які записувалися ким завгодно і, в першу чергу, українцями або росіянами. Те саме з татарами. Пригадую, як один однокурсник з особливої приязні до мене потай повідомив, що він татарин, бо представників таких груп приймали до університету не в першу чергу… Мій друг і відомий мислитель та викладач КДУ (нині покійний) був циганом, про що також волів промовчати. Були й інші подібні приклади. Траплялися й не ідеологічні, а соціальні причини „записування„ в інший етнос. Так, з кінця сорокових і десь до половини п`ятдесятих років тривала масова втеча дівчат з села до міста, де вони ставали чорноробами або хатніми робітницями на положенні рабів. І це було для них „щастям”, бо альтернативою була панель. Дослідники українського сленґу (передусім шановна пані Леся Ставицька) реєструють „кугут” як запозичення чи не з кінця 20 ст. з польської – kogut . Тільки в Києві вимовляли це слово з наголосом не на першому складі, як у Грінченка, а на другому. Ним зневажливо називали усіх вихідців з села і марґіналів. Тож це цілком вітчизняний винахід.

Дівчата відразу, аби їх не називали кугутками, переходили на російський волапюк і тим чи іншим чином записувалися росіянками. Паралельно варварська русифікація здійснювалася на Донеччині й Луганщині, але вже як державна політика перемішування народів, що набула особливої сили за такого україножера, як Володимир Щербицький.

Деетнізація тривала й далі, аж почали з`являтися такі терміни, як російськомовний українець, поляк, єврей тощо. Хоча євреї, котрі на побутовому рівні використовували якусь із своїх мов, здебільшого вимерли або виїхали з першими ж хвилями масової еміґрації. З химеридів довго своєї мови тримались айсори й досі ще тримаються мандровані цигани.

Війни, переселення, екстермінація – жахливі й ефективні методи фізичної деструкції етносів. Руйнування різними способами культури й цивілізації (а рівні цивілізації етносів і суперетносів в Україні, бувало, не співпадали) знищували передумови відтворення традиційних текстів і контекстів, що визначають етнос як параметризовану структуру на ґрунті уявлень після німецьких трансценденталістів і до Другої світової війни. Там і про мову, і про терени, і про економіку, і ритуали. Політичну і церковну ідеологію притокмили потім.

Оце ж бо і є ті підвалини, на які спиралося як комуністичне винародовлення, так і пост-комуністичне відродження за часів незалежності з різними ідеологічними варіаціями.

ПРУ, НУ і далі

Як відомо, практика владних ПРУ і НУ зводиться до питань конфліктології й міґрації. Ні ПРУ, ні НУ, ні опозиція не формулюють, що ж вони після отих всіх пертурбацій розуміють під поняттям етнос . Бо українець із походження сьогодні може розмовляти і українською, і англійською, і польською, і російською тощо, може жити і в Харкові, і в Австралії, і в Росії. Різна в них економіка, обряди, традиції. ПРУ хоче чимшвидше федералізуватися, аби потім зробити і наступний крок, який досі не наважується артикулювати. НУ, за великим рахунком, прагне повернення романтичних традицій. Неопрагматики, власне, торочать про постнаціональний розвиток, виявляючи в такий спосіб свою нездатність осмислити поточну ситуацію. А це, своєю чергою, завершує існування української України, субетносів тощо, з іншого боку входячи в радянський будинок без адреси, де живуть просто люди, які поділяються на виробників, споживачів, продавців, керівників і маніпуляторів процесів.

Насправді ж у світі, який дедалі більше віртуалізується завдяки ґлобалізаційним і постінформаційним, післяісторичним процесам, належність до етносу й різних етнічних функціональних груп визначається, як наприклад у церкві, духовним вибором текстів і контекстів, системою цивілізаційних преференцій. А якщо етнічний, тобто народовий, вибір спиратиметься не на аналіз крові, не на сутності, котрі давно і невідворотно стали надбанням музеїв, ми побачимо необхідність зовсім інших підходів до розгляду ситуації. Над аналогічними питаннями зараз замислюються в Німеччині, Франції, Великобританії, США, тобто там, де день у день зростає міжгрупова напруженість внаслідок активної зміни складу і структурованості населення.

А для того, щоб починати вивчення у більш-менш спокійній ситуації, треба зняти насамперед напругу в цивілізації й культурі (економіка, реалізація духовних потреб), бо те, що ми перебуваємо лише наприпочатку поважних потрясінь, а характер політичних гравців радикалізується у нас на очах. І для цього треба вивчити склад груп, які тяжіють до України, до нашої етнокультури, параметризувати їх за всіма потрібними ознаками й щойно тоді заходитися з`ясовувати їхнє значення та принципи й характер об`єднання. Це все треба зробити до визначення державної політики й створення необхідних координуючих і моніторинґових органів. На підставі закономірностей пост-інформаційного суспільства сьогодні. Тобто, розуміючи потребу конструктивного підходу, ми забули пройти наш період деконструкції.

 

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

НАТО: ответ на кризис в Украине и безопасность в центральной и восточной Европе

Действия России в Украине вынудили наблюдателей и политиков по обе стороны Атлантики, включая членов Конгресса США, пересмотреть роль Соединенных Штатов и НАТО в укреплении европейской безопасности. Особую обеспокоенность в плане безопасности вызывает ситуация вокруг таких стран не-членов НАТО, как Молдова и Украина. Отражая взгляды США и их европейских союзников, генеральный секретарь НАТО Андерс Фог Расмуссен назвал военную агрессию России «самым серьезным кризисом в Европе после падения Берлинской стены», и заявил, что НАТО «больше не может вести дела с Россией, как раньше».

Этот отчет, подготовленный всего месяц назад Исследовательской службой Конгресса США, хорошо передает образ мысли и расхождения позиций среди американских законодателей в отношении НАТО и кризиса в Украине – с одной стороны, заявления о готовности защитить интересы членов альянса, а с другой – ссылки на пророссийское общественное мнение в ряде стран Запада.

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Через что в себе должна переступить нация для успеха страны

Хто розділить харківський пиріг на таці України

e-Естонія: як вдалось і що далі?

Инфографика: Что может потерять Украина вместе с Донбассом

В КРЫМ ПРИШЕЛ РУСИЗМ

Ребрендинг Украины

Федерализация для Донбасса: эвтаназия под видом автономии

Втрата прив’язаності до рідного — виродження етносу

Якою бути Україні?

Київ грає в націоналізм

Не банановая республика

Ксенофобия и воспитание толерантности

Недетский взгляд на галичан

Перетворення України в «націю без ідентичності»

В Украине растут ксенофобские настроения

Пресс-конференция: Последствия внесения изменений в Конституцию

Февзі ЯКУБОВ: Міжнаціональні відносини мають оцінюватися з погляду етичних критеріїв...

Когда утрачивается вера в государственную справедливость

Ксенофобія не повинна стати обличчям української національності

Обережно: агітдиверсанти! Але чому наш ворог – не росіяни

Сергей Дацюк: "Или вперед, или в Средние века"

Языковая политика Украины: действия власти, мнения граждан

Русских любят от выборов до выборов

Уся справа — в нас самих

Хто оплатить національні проекти

Взять штурмом

«Мазепа forever!»

«Краткий курс» для України не писатимемо

Українізація неминуча

Перспективи української мови

Комплекс заздрості і страху, як ідеологія української системної Совдепії

Україна на зламі епох: непрості відповіді на складні запитання

Украинцев будут учить быть бедными, но гордыми

Про уявні та реальні загрози

Разжигание искры межэтнических противоречий в Центральной Европе

Місія України - об’єднувати світ

Бренд «Україна»

Ксенофобія, якої нема

Право на місто

Сколь бы сложна ни была история, Крым без сомнения входит в состав Украины

Крымские татары вызывают Кремль

Из множества - Единое

Образование для меньшинств: идентичность плюс интеграция

Міграційна політика в Україні та питання інтолерантності

Чи є в Україні расова нетерпимість та ксенофобія?

Синдром залежності

Мова Криму. Як вивчають і викладають в Україні мову корінного народу — кримських татар?

Кримсько-слов’янська автономія

Крым – поле битвы за землю

300-тисячну болгарську діаспору хочуть позбавити центру

 

page generation time:0,183