В украинской системе нечего исправлять, - там все надо менять.

Евгений Чичваркин

Пользовательского поиска
Проект "Украина"
Другие диалоги:

Прийде нитка до клубочка

Версия для печати
12 апр 2007 года
Якщо слушно, що інформація – це відомість або сукупність будь-яких відомостей, то інформаційна сфера – це способи їхнього здобування, переробки, передачі й використання. Специфічна цивілізація структурує цю сферу, підпорядковує структуровану сферу власним правилам, дозволам і заборонам, визначає мету для використання ресурсів та об`єкто-суб`єктність такого використання, а також постачає засоби, що уможливлюють існування інформаційної сфери.

Це, так би мовити, загальна ідеальна схема. Ну, а як в Україні в усю післятрипільську грішну історію реалізуються ідеали, тим більше інформаційні, ми чудово знаємо, а надто в нашу ще не оспівану бійцями ідеологічних фронтів післяпомаранчово-передкоматозну добу.

Кілька слів про вітчизняні традиції

Що стосується вітчизняних бібліотек, архівів, мистецьких зібрань, історичних цінностей, то вони протягом віків далеко не завжди (а може й частіше) розграбовувалися й талувалися, або й геть знищувалися питомими українцями, а не традиційними ворогами-чужинцями. Це робилося в ім`я ідеологічних, реліґійних ідей, задля наживи й просто, щоб у сусіда корова здохла. Так було за давнини, так є й сьогодні, коли на верхівці влади подибуються прохвесори, поети-графомани й містики. В розореній країні легше дибати на Ґоверлю чи йти ходою на свято Мітри, ніж зберегти джерела знань.

Доходить межі чергового переділу зруйнована книговидавнича царина, знищена мережа книгорозповсюдження. З українських видань, які хочеться брати до рук і які можна дістати, лишилися лічені назви, а залишки грубих часописів ледь дихають. У столиці важко придбати українську періодику, крім видань на кшталт «Маю право» або «Хрещатик», які скеровані на прославу конкретного чиновника або його зграї. Українські книжки стають раритетами і тому що їх ніде придбати, і тому що вони часом захмарно дорогі. Дяка Богові, ще не на вагу золота, яке в нас віднедавна купують охочіше, ніж книжки. В Україні вже кілька десятиліть не чутно про багатотомні зібрання творів, хіба що якесь товариство здобудеться на пропаганду свого чільника. Новохристиянин-чиновник зі скромних своїх статків виділяє торбу золота, щоб у монастирі дах вкрити золотом, хоча Ісус ніколи й ніде не казав, що праведність християнства полягає в золоті. А виявляється, що черницям треба золота на покрівлю, як комуністам золота – на туалети. Тим часом нині робиться все, щоб знищити всі установи культури з титулом «національний»…

З виданнями енциклопедій – сама сміхота, скандал або сором. Уже в добу ґлобалізації розвалено справу видання перекладних словників; дещо робиться на цій ділянці для школи, а в решті – доводиться сподіватися на зарубіжні видання. Типовим прикладом є присвячений Року Польщі в Україні польсько-український та українсько-польський словник, виданий 2004 року ірпінським «Перуном», де навіть польські літери при сортуванні переплутані, що робить його використання майже неможливим.

Державних чільників мало цікавить стан бібліотек, куди вони нині потрапляють лише на якесь приготоване для них шоу. І звичайно, загибель міжбібліотечного абонементу – провал обов`язкового комплектування вітчизняними і зарубіжними виданнями всіх рівнів, невідцифрованість фондів тощо – їх не вельми хвилює. Як і проблема роботи з власними лептопами в провідних книгозбірнях, бо в 21-му столітті бояться, що підімкнений до електромережі комп`ютер все геть спалить. У космічній державі в центральній науковій бібліотеці є незліченні зали для виставок, включно з художніми, але немає зали для наукової роботи з сучасними електронними засобами. Навіть за окрему плату. Картотеки давно не повні, класифікатори часто-густо застарілі, здобути потрібну довідку інколи просто неможливо. Допоміжні приміщення в страхітливому стані.

Це в центрі країни, яка тарганиться до Європи з усіма своїми киклопами і лестригонами, як писав геніальний Кавафі. А якщо ви від`їдете від центру столиці на кільки десятків кілометрів, наприклад до Ворзеля, де є курорти і академії наук, і силових структур, і композиторів, де є зони рекреації нових українців, книжку просто ніде купити, а захиріла бібліотека в аварійній споруді в центрі – ось-ось віддасть Богу душу. І читатимуть тоді ворзеляни тільки передвиборчі бюлетені до виборів. Може, тоді їхній інтелектуальний рівень, як тепер кажуть, краще корелюватиметься з рівнем недомовних керманичів.

В музеях і архівах працюють нині лише герої й подвижники за куці гроші й без людських умов для роботи. Так і конозить гукнути за співачкою: «Гей, ви, там нагорі, зазирніть один раз до державного архіву між фітнес-центром і святою Софією!»… Про церковні архіви не кажу нічого, бо туди пролетарі розумової праці просто так не потрапляють.

Мистецькі альбоми видаються обмеженим накладом і продаються за грубезні гроші. А чи може студент чи аматор музичного мистецтва купити історію опери й балету за кілька сотень гривень? З леґальних музичних записів доступні лише шедеври з культурного вогнища Поплавського та ще кількох зірок (пригадуєте класичне: чем ночь темней, тем ярче звезды?). Класики в столиці майже немає, а якщо й трапляються де-не-де поодинокі диски, то коштують вони половину грошей, реально отримуваних людьми за місяць. У жодному разі, імен, котрими пишається сьогодні світова культура, ви не зустрінете. До речі, з зарубіжною класикою та сама історія, – не більше 30 імен до середини минулого сторіччя. Останні шістдесят років музики для України не існує. Мусить вистачити блатного репертуару на FM. Шкода тільки, що платить за цю музику не той, хто її замовляє… А інших каналів нема, бо середні й довгі хвилі в українському інформаційному просторі знищені.

Ось такий стан з традиційним накопиченням і збереженням вихідних документів. Звичайно, дозволена частина цих документів доступна лише на місці, бо їхнє відцифровування завершиться, либонь, через століття, бо й у 22-му сторіччі знайдуться диваки, котрі захочуть ознайомитися зі слідами великої культури від трипільців до антикризовиків.

Задзеркалля нашого Інтернету

Через усе це й нема дива, що більшість наших дослідників інформаційну сферу зводять до функціювання поточних ЗМІ та Інтернету. Але перш ніж охопити оком цю царину, треба зрозуміти чи просто щиро пригадати правила гри, за якими у нас створюються і транслюються інформаційні плини.

Так сталося, що з дев`яностих років мені на долю випало заснувати чи брати участь у заснуванні цілої низки періодичних видань, а також бути членом редакційної або експертної ради, і завжди (без жодних винятків) реальними керівниками (наглядачами?) були люди, які за радянщини були офіцерами КДБ, комсомольськими й капеушними працівниками вищих ранґів. Це були ті люди (часом, до речі, непогані й освічені люди), котрі визначали з подачі збоку, тобто від панівних кланів, правила гри. За рідкісними винятками, що їх можна порахувати на пальцях рук, тенденція сьогодні збереглася. Тільки-но помінялися трохи назви організацій і кланів. Схоже, що це не винятково українська ситуація, але, при розгляді роботи інформаційного організму, про ці наріжні деталі не слід забувати, бо йдеться, як мінімум, про роль ментальності в процесі, а як максимум – про обслуговування вітчизняних кланів або зацікавлених організацій. Дуже рідко наш Інтернет-ресурс згадує про те, що він призначений для людини у вільному соціумі, котра користується певними правами, визначеними Конституцією країни В Україні, щоправда, Основний закон періодично змінюється і, принаймні сьогодні, має багато неузгодженостей з чинним правом і реаліями повсякдення.

Оце ж характер функціювання електронної складової інформаційної сфери називають сьогодні інформаційним ландшафтом. У цьому ландшафті є те, що використовується, як воно використовується і які можливості для цього в Україні є. Ми вже згадували про традиційні ресурси, котрі, власне, відсутні чи майже відсутні в Інтернеті. Навіть скарби найвизначніших вітчизняних бібліотек, архівів тощо до Інтернету в придатній до використання формі не потрапляють. Каталоги якщо й присутні, то вони нехтовно малі за величиною відносно всесвітньої мережі. А пошук потрібної інформації якщо й можна здійснити, то лише за допомогою зарубіжних інформаційних ресурсів. Тому ми переважно маємо справу з поточними публікаціями ЗМІ (провінція майже не представлена в мережі, а пропагандистські та т.зв. іміджеві сайти не йдуть на рахубу), довіра до яких часто-густо підірвана їхніми ж стараннями. Втім, оскільки ці ресурси формуються коштом тих самих кланів та організацій, вони за визначенням не можуть бути безсторонніми. Чимало Інтернет-ресурсів або закриті, або неактуальні через брак оновлень, або відверто замовні та брехливі.

Тут є ще один специфічно-український аспект: діяльність перекладачів усієї цієї інформації та менеджерів контенту. Інтелектуальний рівень і рівень освіти та інтелігентності наших менеджерів рідко відповідає якимось уявленням про «розумне, добре і вічне», а частіше схожий на той контент, котрим обмінюються учні, коли учитель на хвильку вийде з класу. А з перекладачами у нас справи геть кепські: що більше у нас поєднань лінгвістики і права чи ресторанного бізнесу й перекладу, то нижчий рівень перекладу, який вимагав би знання історії, релігії, економіки, специфіки виробництва.

Симптоматичний такий приклад: мені якось потелефонував менеджер однієї вельми престижної перекладацької фірми й попрохав зробити переклад не пригадую з якоїсь з моїх мов на українську. Текст був пов`язаний з тонкощами міжнародного морського права. Я відповів, що не знаю цієї галузі і не обізнаний до пуття з термінологією. А мені, недоріці, відповіли, що в сучасному перекладі на знання термінології взагалі уваги не звертають, залишаючи її в приблизній транслітерації. Колись, я знаю, таке було можливе тільки в перекладі текстів, приміром, поп-культури. Колись один шляґерник вчив мене в «Музичній Україні»: мовляв, начхати, що там написано в оригіналі. Треба тільки, щоб воно співалося. Власне, сідай і пиши свою пісню на завдану тему. Так, до речі, робили в минулому й роблять тепер.

Цим пояснюється засилля чужоземщини та відсебеньок у лексиці сьогоденного інформаційного плину. А брак редакторів і коректорів перетворює цей прицюцькуватий плин на приблатнений суржик, який, щоправда, припадає до шмиґи певним категоріям споживачів контенту.

З тих же фінансових та ідеологічних причин не потрапляє до Інтернету глибша поточна українська гуманітарна інформація, – не стільки на рівні розповіді журналістів про щось, а на рівні самого джерела. У нас на пальцях однієї руки можна злічити сайти, які працюють в режимі відвертої, не цензурованої дискусії з гострих питань повсякдення. Повністю відсутня (заблокована?) вичерпна інформація про публічних осіб. А ви бачили викладені в Інтернеті бібліографію публікацій й самі ці публікації бодай чільників держави? Пригадую, коли мені випало очолити чималу загальнодержавну газету, приїздив я до одного високопосадовця-історика, котрий належав до наших цензорів (він, зокрема, заборонив будь-що писати про те, як церква бореться з класичною літературою – Шекспіром і Мольєром – в школі), і він мені, дописуючи щось на пошарпаному папірці, з удоволенням сказав, що ось цю статтю написав він сам, тоді як від його імені виходили численні томи. Я в Інтернеті не можу знайти, хто пише праці тим, хто в прямому ефірі не здатен хоч якоюсь мовою згребти два-три речення докупи.

В нашому просторі не працюють не тільки інтелектуальні ресурси, а й пошук туристичної інформації, придбання книжок і краму, програмної продукції… Так, з огляду на те, що у нас ведеться зрозуміла боротьба з неліцензійною програмною продукцією, котра, до речі, працює майже бездоганно, я собі ставлю ліцензійні програми, які працюють некоректно. Крім того, вас солідна фірма може просто обдурити, розуміючи, що за 170 грн. ви її не позвете до суду, бо наші судові процедури триватимуть вічно, а коштуватимуть на порядок дорожче. Це я мав на оці потужного розповсюджувача в Мережі, продавця Polyglossum. Трапляються халепи й з набагато дорожчими ліцензійними програмами.

Стаючи на мову про програмне забезпечення, без якого смішно взагалі згадувати про інформаційний простір, треба сказати, що тут справи стоять страх як погано. Слід при цьому нагадати й цифри: « На розвиток ІТ в Україні, в розрахунку на одного мешканця, щорічно виділяється близько $3, у Польщі – $28, у США – $250. Недостатнє фінансування сприяє тому, що в окремих галузях інформатизації технологічне відставання від розвинутих держав складає вже два покоління» (Див.: Сергій Костюк. Інтеграція України в Європейський інформаційний простір: проблеми та шляхи їх вирішення).

Злидні українського населення кепсько корелюються з вартістю програмного забезпечення, що є ключовим фактором для створення повноцінного українського інформаційного ландшафту. Річ у тім, що у статистиці комп`ютеризації в Україні не подається двох надзвичайно важливих показників: покоління використовуваних машин і характер ПЗ на цих машинах. Наприклад, до самого недавнього часу в одній дуже солідній галузевій структурі на вулиці Солом`янській у Києві використовувалися т.зв. двійки (ПК з серії 286), що їх давно годилося б віддати до музею. А четвірки та перші пентіуми в столиці космічної держави – явище повсюдне. Усе це залізо абсолютно несумісне з програмним забезпеченням, що потрібне сьогодні.

Для того, щоб людина могла повноцінно працювати зі здобутою інформацією, потрібно мати, крім ліцензійної ОС, що нині трохи подешевшала, низку офісних і спеціальних програм, наприклад лінгвістичних, а часом і видавничих, що потягне на 30000-40000 грн. Щонайменше. Якщо ви перекладач або журналіст, або аналітик вам знадобляться аналітичні додаткові програми, які докинуть ще до 10000. Якось зі мною зв`язувався один чех, котрий очолює міжнародну перекладацьку фірму й пропонував співпрацю. Йдеться про різні види синхронного Інтернет-телефонного перекладу, онлайн-консультації, офлайнові переклади в таких програмах, як Транзит, Традос та ін. Я порахував, що обладнання для такої роботи в інформаційному просторі обійдеться мені в п`ять-шість тисяч доларів. Здебільшого, для вітчизняного учасника інформаційного простору це захмарні суми, і тому наші перекладачі здебільшого або відмовляються від міжнародних проектів, зосереджуючись на домашніх реаліях, або виїздять з країни, бо вдома їхня робота оцінюється на один-два порядки нижче, ніж у світі. Найліпша офіційна ціна, котру сьогодні профільні бюро можуть запропонувати перекладачеві (залежно від мови і рівня складності тексту) коливається в межах 3-6 доларів за 1800 знаків. Таку оплату можуть собі дозволити лише великі офіційні замовники, а більшість користується послугами аматорів або студентів, що істотно впливає на якість інформації. Але перекладачі високого рівня на таку оплату в Києві вже не погоджуються. Їхній нижчий умовний рівень становить 8-10 доларів з перспективою значного зростання.

Далі події розвиваються наступним чином. Якщо перекладач високого рівня ризикує наразитися на податківців та інші жахи, які показують по ТБ, то він вдається до піратського ПЗ. Якщо він хоче бути чесним перед нашими високоморальними керманичами і власниками заморських корпорацій, то купить вітчизняне (умовно) лінгвістичне забезпечення, вартість якого коливається в межах від 200 до 1000 доларів за продукт (перекладачі, енциклопедії, довідники, словники тощо). У такому випадку працювати за ціну менше за десять доларів недоцільно. Це одна з поважних причин обвального стану з перекладом в інформаційній сфері. А переклад – один з ключових факторів, бо якщо подивитися на екран Верховної Ради, аби переконатися, що понад половина речників погано володіє навіть рідною мовою (і українською, і російською), то стане зрозумілим значення перекладу навіть для найкращих представників народу. Не кажучи вже про рівень потенційних замовників в цій галузі. Звичайно, можна перейти в інтернаціональному спілкуванні на рівень жестів, але для документообігу це небажано.

Мені також здається, що якщо вітчизняні любителі законів і не любителі вітчизняних виробників конкурентноздатної інтелектуальної продукції в цифровій галузі заходяться винищувати з благородним завзяттям все піратство в країні, то відсотків дев`яносто нинішніх користувачів знову перейде на кулькові самописки й незабутню рахівницю.

І останнє – про ресурси самого українського Інтернету. Віддавна, або й з самісінького початку, вони не українські, а російські чи інколи англійські. Чималу частину українських ресурсів також можна легко простежити до російських чи інших зарубіжних джерел. Відповідно, тільки на деяких українських сайтах ви можете зустрінути український контент, як от «Дзеркало тижня», «Ї» та ще деякі. Решта українських сайтів працює на згадані клани та організації та на зарубіжні, переважно російські установи.

Українські пошукові сайти організовані якимось таким чином, що українську інформацію розпізнають погано й не завжди коректно працюють з основними оновленими зарубіжними браузерами. В серйозних випадках краще звертатися до російських пошуковиків, котрі не завжди коректно працюють з українськими текстами, або до нового європейського пошуковика accoona.eu, який ще надає можливість уточнення пошуку. Надійних енциклопедичних українських ресурсів в Україні нема. Спеціалісти натомість дедалі частіше звертаються до Вікіпедії, українська частина якої значно відстає від іншомовних аналогів.

На відміну від усіх нетрипільських країн, в Україні немає і ніколи не було енциклопедичних оновлюваних ресурсів на дисках. В Україні нема ґлобалізованого відцифрованого Інтернет-ресурсу на кшталт «Проект Ґутенберґа» або «Бібліотека Машкова».

Україна досі не здатна конкурувати з зарубіжними продавцями українських лінгвістичних продуктів. Як і на ринку аналізаторів текстів, подальшої обробки результатів тощо. Країна настільки загралася з маразматичними соборними проектами, що досі навіть не звернула увагу на потребу розвитку біблійних ресурсів… чи хоч якихось ресурсів взагалі…

Що в сухому залишку?

Сергій Грабовський, котрий стає, на мою думку, дедалі цікавішим мислителем, у численних своїх публікаціях вже виклав усе, чим загрожує українським інтересам нинішня ситуація в інформаційній сфері, крім деструкції ландшафту. Йдеться взагалі про знищення української ментальності й повернення до стану «мой адрес – не дом и не улица…», зрозумілий більшості сьогоденних державних керманичів і т.зв. прагматиків. Будем бавитися в кав`ярні і вдома в комп`ютерні стрілялки та в аналітичну ворожбу на шитих білими нитками поточних українських побрехеньках.

Я не про всіх, панове… В окремих і особливих випадках у нас є цілком конкурентоспроможні Інтернет-добродії та добродійки… LOL, як пишуть в Інтернеті.

 

 

Версия для печати
Публикации автора

 

Рекомендуем к прочтению

«Капли росы» (сосуд пятый) (о со-бытиях и пере-живаниях)

Российский Кремль определил путь, который считает спасительным для России. Частью успеха на этом пути становится и победа «в» и «над» Украиной. Еще одной частью — подрыв и дискредитация евроинтеграционного проекта. Европа не будет воевать за Украину. Хотя бы потому, что война с Россией немыслима и недопустима для всех без исключения стран ЕС, а события в Украине, качество и компетенция украинской политической и бизнес-элиты, необустроенность общества скорее отталкивают, чем привлекают европейцев. Еще недавно украинские майданы воспринимались в ЕС как свежее дыхание и «молодая кровь» европейского проекта. Но как и 10 лет назад, сумбурность и многослойность революционного процесса, хроническая интеллектуальная незрелость и банальная жадность политических лидеров Украины приносят лишь разочарования. И если культурные границы Европы, как было и двести лет назад, меряются Уральским хребтом, геополитические границы после «волны расширения», снова откатываются к границам традиционной Центральной Европы. Той, которая без Украины.

Украины, которую мы знаем с 1991 года, уже не будет. Но Украина может быть. Другая. Если ее не только рассматривать на карте и защищать границу ценой тысяч жизней и гуманитарных катастроф, а если ее помыслить и представить как пока еще разорванное со-общество живых, разных, но готовых жить вместе людей. Вопрос – как?

Читать далее

 

Материалы по теме
Зал периодики

Ізраїльський досвід висвітлення війни

Ворог всередині нас

Інформаційна війна агресора і дії у відповідь

Четыре заблуждения украинцев в информационной войне с Кремлем

Профессор МГИМО о информационной войне на примере России: Как смотреть новости во время войны

Е-стония: будущее кибергосударства

Засновник незалежного ARU TV: Ми хочемо допомогти глядачам думати

Семантическая война против путинской России

Обранець Ахметова. Співець смітників і борделів

Война в Украине: информационное воздействие

Андрей Куликов: Соцсети упростили создание другой реальности

Наталя Беліцер: «У ситуації війни ставлення до інформації, яку ви поширюєте, має бути зовсім інше, ніж у мирні часи»

Есть ли будущее у эфирного цифрового ТВ в Украине?

Без чесної гри порядку на телеринку України не буде – експерт

Асимметричная информационная война Украины с Россией

Правила информа­ционной гигиены

«Информационный Чернобыль» оказался не менее разрушительным, чем радиоактивный

Світовий індекс свободи преси-2014

Як поєднати національні інтереси та журналістські стандарти?

"Визитка Яроша", или Пять пунктов ТВ-пропаганды

Спасибі "Правому сектору" за свастику: одкровення солдата інформаційної війни

ОТКРЫТОЕ ОБРАЩЕНИЕ ЧЛЕНОВ ФОРУМА ГРОМАДЫ КИЕВА

Путінський полк у ЄС

Почепцов: Украине нужна своя пропагандистская машина

Солдаты информационной войны: как не сделать из народа стадо свиней

В плену у «армии Крыма»

Доклад: Администрация Барака Обамы угрожает свободе слова

«Лучше пять точек зрения пяти разных олигархов, чем одна – государства»

Ничего не скажешь

Борьба с пиратством - замкнутый круг

Евросоюз намерен ввести общие правила защиты данных

Регіональна медіакритика: у пошуках автора

Ситуація зі свободою слова погіршується – ІМІ

«СМИ не покупают, чтобы развивать, их покупают, чтобы контролировать»

Російська навала на український медіаринок

Победа над системой. Покупка медиахолдингов ничего не даст власти

"Молоді демократії" випереджають "стару Європу" за рівнем доступу до інформації

Борис Ложкин: «Звонки от политиков бывают реже, чем от бизнесменов»

Ситуація в інформаційному просторі нагадує заплановану диверсію – Мирослав Попович

Решение не для печати

Чи існує в Україні цензура

Прозорість імені Лавриновича

На "Интере" больше нет "Справедливости"

"Интер"-команда

Як інтернет впливає на українця

Интернет отправили на анализы

Холодная война разгорается в интернете

Интернет: конец свободы и анонимности ?

Украинские СМИ стали предвыборным рупором власти

Цензура в интернете - новый глобальный тренд?

 

page generation time:0,182