Проблема, яка з року в рік залишається предметом великої уваги, але досі не має остаточного рішення, стосується визначення ставлення українського суспільства, громадян, до власної держави і державної влади, – їхня оцінка, рівень розуміння, пріоритети, необхідні якості, стереотипи.

Клубок питань і рефлексій тут вельми заплутаний. Виявляється, ставлення до влади нерідко ототожнюється у громадян зі сприйняттям держави, як системи управління. Відповідно ті якості, які можна вирізнити з існуючих спостережень як якості політики, ототожнюються з якістю держави. Цей парадокс призводить до того, що часто неефективна, недолуга політика тієї чи іншої правлячої сили переноситься на якості і сприйняття самої національної держави, як системи, котра відповідає за безпеку, соціальний захист, економічний клімат тощо.

2004-го року українське суспільство задекларувало запит на якісно нову владу – заявило про своє бажання жити у правовій державі європейського ґатунку. З того часу минуло майже чотири роки, однак говорити про якісне поліпшення влади чи про якісь істотні зрушення не доводиться. Навпаки, ми бачимо імітаційну модель політики. І хоча за цей час було замінено 18 тисяч посадових осіб, однак, не дивлячись на те, що змінилося обличчя влади але не змінилася сама влада. Тобто очевидно, що чергова криза, – це зовсім не криза, а прояв глибокої хронічної хвороби. І чи є ця хвороба смертельно небезпечною, сумнівів все менше, і лише питання часу, скільки в такому стані ще може жити країна.

Ми живемо в країні, де владу захопили партії-корпорації, котрі заради цієї влади готові знищити одна одну, а разом з тим і саму державу, і суспільство – се б то нас із вами. Утворення, яке гордо іменує себе державою Україна, насправді державою не є. Наразі це лише імітація, адже те, що зветься державою не здатне виконувати свої елементарні базові функції. Правовий хаос і беззаконня, корумпованість і неефективність влади на всіх рівнях призвели до того, що жоден пересічний громадянин – ні вчений, ні лікар, ні бізнесмен, ні робітник, ні селянин, ні військовий – не лише не має можливості відкрито і прозоро реалізовувати свої здібності і забезпечити себе і своїх дітей, але не може навіть бути впевненим у завтрашньому дні. Люди не впевнені у можливості отримати елементарні послуги, пов’язані з безпекою життєдіяльності.

Чергове політичне протистояння вже вкотре показало громадянам невідповідність нинішньої самопроголошеної еліти тим викликам, які постали перед Україною. Егоїстично налаштовані політики як при владі, так і в опозиції поводять себе безвідповідально по відношенню до суспільних і державних інтересів.

Довіра до інститутів влади впала – далі нікуди. Українська влада традиційно характеризується громадянами переважно негативно і ця негативна оцінка досягла критичної межі, коли починають проявлятися деструктивні моменти. Щонайменше 70% громадян вважають що влада корумпована, не піклується про народ, не дотримується законності, не стійка, мінлива, не чесна і брехлива. Відтак суспільство живе саме по собі, влада – теж, а між ними росте прірва антагонізму. Ця прірва поглиблюється із втратою довіри громадян до держави, яка не змогла чи не захотіла створити передбачуваний, керований законом і відкритий для своїх громадян політичний, соціальний і економічний порядок. Водночас, досвід інших країн показує, що стабільності у 21-му столітті можна досягнути лише тоді, коли між громадянами і державою буде створено атмосферу довіри. В протилежному випадку на нас чекають постійні невдачі, або навіть розпад держави.

Втрата державою контролю над виконанням своїх функцій чи над своєю територією відбувається різними шляхами: розпад центру (Непал), сепаратистські руху в мультиетнічних державах (Югославія, Ефіопія), постійні конфлікти (Конго, Ліберія, Сомалі, Уганда), репресії проти дисидентських рухів (Сальвадор, Гватемала, Судан), іноземне вторгнення (Афганістан, Ліван).

Що довше триває конфлікт у країні, тим більше він впливає на характер роботи держави, на стосунки між її інститутами. Закритий процес прийняття рішень та домінування нечисленної еліти призводить до ерозії державних інститутів та втрати до них довіри серед населення, появи клієнтел, некерованих потоків людей і фінансів, що перетинають кордони, і, нарешті – до виникнення збройних угрупувань та дроблення національної території. Перехід від такої загрозливої ситуації до держави, яка нормально працює, наразі є проблемою, що вимагає ясного розуміння того, як її вирішувати. Слід зазначити, що ті країни, де жевріє внутрішній конфлікт, є зовсім не «чистими дошками», на яких можна написати все, що завгодно, а тому дуже важко піддаються інституціональним реформам. Постійні конфлікти руйнують соціальний капітал. Суверенність за таких умов трансформується у монополію на владу, але на «владу у сенсі контролю і створення закону, а не простої формальної підтримки законності і незалежності». Але ж головним завданням сучасної держави від початку було завдання розвитку.

Чи зможе наша слабка й нерозвинена еліта подолати структурну кризу політики і запропонувати громадянам України перехід від політики ворожнечі – до політики забезпечення загальної безпеки, від закритості – до прозорості прийняття рішень, від приватизації і розкрадання громадських фондів – до розвитку людського капіталу, від протилежних ідентичностей – до захисту людини й створення громадянського суспільства, від влади сили – до влади закону? А врешті – створити державу, яке відповідатиме сподіванням громадян. Для цього потрібне не лише розуміння викликів і завдань, які стоять перед сучасною державою, але й погляд на перспективу, на 10–20 років наперед, а не на 1–3 роки, як це робилося досі.

Наш інтернет-журнал пропонує звернути увагу на згадані проблеми, щоб зрозуміти, як, власне, процеси, що відбуваються на теренах нашої країни, віддзеркалюються у суспільній свідомості, що розуміє і чого прагне пересічний громадянин, коли критикує державу і ототожнює її з політикою та правлячою силою, яка лише розпоряджається державною машиною. А головне – якими критеріями ми можемо користуватися, коли хочемо оцінити соціальну ефективність тієї чи іншої політики, досконалість та функціональність державного механізму. Нам потрібна стабільно-стійка чи активно-діяльна влада; нам потрібна компетентно-грамотна, чи морально-порядна влада?

Вибір поки що існує...