У момент утворення Місяця, близько 4.3 мільярда років тому, і досить довгий час потім його поверхня піддавалася бомбардуванню великими тілами астероїдних розмірів. На Місяці немає умов для ерозії, а останній мільярд років немає і великого вулканізму. Тому на його поверхні сліди минулих ударів видно дуже добре і будуть видні ще кілька мільярдів років – поки діаметр Сонця не зросте настільки, що світило поглине Місяць, а заодно і Землю. Але це на поверхні, а що під нею?
Ще в 2011-12 роках дані гравіметрії, отримані космічними апаратами з навколомісячної орбіти, показали, що кора нашого супутника має помітно меншу щільність, ніж можна було б очікувати, виходячи з теоретичних уявлень.
Група американських планетологів з університетів Брауна і Пердью спробувала зрозуміти причини, змоделювавши процеси, що відбуваються в корі Місяця при падінні великого небесного тіла (астероїда).
Математичне моделювання показало, що удар астероїда діаметром всього в кілометр породжував тріщини, які проникали в місячні надра на 20 кілометрів. При попаданні в Місяць більшого «снаряда» – 10 км – глибина тріщин виявлялася такою ж, але їх довжина по горизонталі збільшувалася в рази. Радіус поширення тріщин досягав 300 км від ударного кратера.
При падінні астероїда на Землю відбувається приблизно те ж, але тут тріщини миттєво зменшуються під дією потужної гравітації. А ті, що залишилися – дуже швидко заповнюються мінералізованою водою або, якщо глибина тріщини досить велика, – магмою. На Місяці всього цього немає, сила тяжіння там вшестеро слабкіша земної, тому тріщини можуть існувати дуже довго.
Як вважають автори дослідження, мережа різночасових і різного розміру тріщин поверхні до теперішнього часу охоплює весь Місяць, ділячи його поверхню на блоки приблизно метрового розміру.
